Юрий Винничук - Груші в тісті

А що Квіця навчався на німецькій філології, то мене раптом осяяло.

– А давай приведемо їм Квіцю і скажемо, що він українець з Німеччини!

У Чубая загорілися очі. Ми відразу ж поїхали до мене і почали переконувати Квіцю зіграти роль українського емігранта, Квіця нізащо не погоджувався і лише, коли я обіцяв його зазнайомити з Віктором Морозовим, він зм’як, бо балдів від «Арніки» і самого Морозова, який тоді грав на танцях у клубі міліції. Ті танці перетворювалися на концерти, і багато людей різного віку приходили сюди лише для того, аби послухати, як співає Віктор «Панну Інну» чи «Шуґе бебі лав». Ми з Грицьком та Олегом Лишегою теж приходили сюди, сідали під стіною на бильцях крісел і слухали концерт. Посеред зали тряслися танцюристи. Час від часу Віктор зі сцени гукав щось нам або присвячував якусь пісню – і тоді сотні пар очей зиркали у наш бік із неприхованою заздрістю. Після танців ми набирали вина і зашивалися куди-небудь у затишну місцину.

Коли Квіця погодився на нашу пропозицію, Чубай попрохав його показати свій гардероб. Квіця не міг похвалитися фірмою.

– Не біда, – сказав Чубай, – позичимо у Віті.

– У Морозова? – захлинувся від щастя Квіця.

– Ясне діло. Він, зрештою, піде з нами.

Цікаво, що сам Морозов анічогісінько про наш план не знав.

У п’ятницю надвечір ми завітали з Грицьком до дівчат. На цій попередній візиті наполіг сам Грицько.

– Розумієш, ми ж не можемо з нашим емігрантом впасти їм, як сніг на голову. Вони ж мусять підготуватися. Зварити, спекти…

Чубай завше умів мислити практично. Посидівши – за чаєм!!! – з годинку, ми почали прощатися.

– Куди ви?

– Їдемо в аеропорт. Зустрічати літак з Москви.

– А хто має прилетіти?

– Та один німець з Франкфурта. Ну, ми пішли.

– А що то за німець? – пожвавішали дівчата.

– Взагалі він українець, батьки його емігрували. Цікавий хлопець. Привезе мені якісь книжки, – говорив Чубай таким тоном, мовби йому ті книжки щодня привозили.

Вже на сходах дівчата нас наздогнали і:

– Приходьте до нас завтра на обід, добре?

О-о-о! Нарешті! Тільки цього ми й чекали.

– Ой, у нас дуже насичена програма, – похитав головою Гриць. – Мусимо ще зустрітися з Морозовим, потім…

– А ви з Морозовим і приходьте, – не вгавали дівчата.

– Ну, хіба на годинку…

Коли ми вийшли, я штурхнув Грицька:

– Якого ти біса бовкнув, що на годинку?

– Дурний! Я знаю, що кажу. Коли вони будуть думати, що ми прийшли на годинку, то стіл до нашого приходу уже буде ламатися від наїдків і напоїв. І нам не доведеться нудитися під час довжелезної увертюри. Ненавиджу чекати, поки накриють стола.

– Я теж.

– От бачиш!

– Здалося б, нарешті, й Морозова посвятити в наш план.

– Зараз і посвятимо.

Ми поїхали в клуб міліції, дочекалися кінця танців і розповіли Віктору, що його завтра чекає. Вагався він не довго.

– У мене, правда, по обіді репетиція, – сказав він, – то я довго не буду.

Морозов також обіцяв подбати про гардероб Квіці. Віктор часто гастролював і мав змогу отоваритися фірмовими речами, йому легко було підшукати що-небудь для нашого «німця».

Наступного дня четверо авантюристів вирушили на акцію. Всю дорогу ми з Грицьком повчали Квіцю, як треба розмовляти, як тримати виделку і ножа, як пити з фужерів і т. д. А треба сказати, що Квіця був нормальним бухарем, з цирозом печінки. Зате він знав німецьку. А треба ж ще розмовляти й українською без русизмів і бажано з легким акцентом.

– Ти не маєш права вжити жодного російського слова.

– А якщо я в той момент не згадаю українське?

– То й добре. Це навіть прекрасно – кажи німецьке.

Як і передбачив Грицько, нас уже чекав розкішний стіл. Шлункові соки радісно заграли гейзерами. Крім дівчат була ще їхня молодша сестричка і цьоця-молодичка, усі були збуджені, вифранчені і з фризурами, як на випускний вечір.

Наш німець, щойно переступив поріг вітальні, в одну мить втратив дар мови. Він тупцяв на одному місці і шукав, де подіти руки – то закладав їх за спину, то ховав у кишені червоної картатої маринарки, то поправляв краватку, то пересмикував плечима. Маринарка була трохи великувата, бо Квіця був худіший за Морозова.

Нарешті нас запросили за стіл, але й тут Квіця ніяк не міг отямитися. Коли його про щось запитували, він відповідав рубаними фразами, дуже коротко, часто робив паузи і стріляв очима то на мене, то на Гриця.

– Хто то такий? Звідки він взявся? – жартував тихенько мені на вухо Гриць, водночас втішаючись завареною нами кашею.