Юрий Винничук - Груші в тісті

Настрахана з дитинства уява Пушика вималювала жахливу картину: КГБ дав завдання Винничуку звести Пушика з Чубаєм, простежити за реакцією народного поета і доповісти, куди треба. Ще довго ця пригода не давала Пушикові спати, кидаючи у піт, він багато думав, аналізував, пригадував кожне слово, сказане ним, і чекав, чекав, що ось прийдуть за ним і скажуть: «Вихаді, дарагой!»

Після цього він зі мною не вітався, а якось, ідучи в компанії прихильників свого небуденного таланту і зустрівши мене посеред вулиці, вигукнув так, аби усі чули:

– Тобі я руки не подам!

– То був жарт, – кинув я.

– За такі жарти морду б’ють! – вигукнув Пушик таким басом, що сполохав горобців у себе над головою.

Переляканий на смерть Пушик з тих пір усіх попереджав, що зі мною треба бути обережним. І коли я опублікував критичні статті щодо примітивних мемуарів Романа Іваничука, Пушик на Пленумі Спілки письменників заявив, що коли Винничук не припинить шельмувати Іваничука, то він розповість, чим я займався у Франківську. Одна з найбільших брехень Пушика та, що я начебто спеціально їздив до Франківська на якісь судові процеси і давав свідчення. На жаль, хитрий трибун виголошував оце все лише усно, інакше б я мав змогу подати до суду.

Кілька років тому Пушик у «Літературній Україні» згадав знову про той випадок, натякаючи, що справа була все ж таки підозріла.

Ми з Грицьком частенько заходили у гості до двох симпатичних панночок: Данусі і Галюсі. Панночки були дуже гостинні і частували нас смачними обідами та різним печивом – тортами, пляцками, перекладанцями. Стосунки в нас були платонічні. Які наміри були у панночок щодо мене, я й не підозрював, поки одного разу не засидівся у них допізна й не лишився у них на ночівлю.

Я ліг спати, але не міг заснути – мене мучив голод, того дня я прийшов до них аж увечері, і вони пригостили мене лише чаєм. Я посоромився попросити чогось більшого.

Панночки мешкали в камениці, довкола якої був сад і город, на городі дозрівали помідори. Довго не думаючи, я тихенько вибрався на город. Ніч була місячна, ніч була ясная, хоч помідори збирай. От я сів собі навпочіпки та взявся вечеряти. Коли чоловік голодний, то відсутність солі – не така вже й суттєва річ.

Раптом моє мирне чавкання перетворилося на спазматичне «Гик!» З глибини саду повільно випливало на мене щось біле й повітряне, воно мовби плило понад землею, не створюючи жодного галасу. Помідори в шлунку вирішили, що саме час повернутися назад тією ж дорогою, якою туди потрапили. Волосся моє стало дуба, з роззявленого від жаху писка цівкою тік помідоровий сік. І тільки-но я хотів перехреститися й промовити «Всякоє диханіє да Бога хвалить!», як примара наблизилась, і я відчув, як помідори в шлунку перестали бунтувати. Переді мною стояла бабця, котра вночі полюбляла тихенько спати собі в садочку.

– А-а, то ви, – прокректіла вона. – А я думала, жи то злодій. А то – зєть. Ну їжте си, їжте. Може, вам хліба винести?

– Ні-ні, – вжахнувся я ще більше. – Я вже не голодний.

І вихором помчав до хати. Зєть! – ось хто я, дійшло до мене. Чубай вислухав пригоду і сказав:

– Женись, дурний. Я буду до вас по неділях на обіди ходив.

– А на котрій?

Чубай наморщив чоло…

– Добре було б на обох…

– Треба подумати.

Думання йшло туго. Чубай запропонував провідати панночок і на місці вирішити проблему. З тієї нагоди я навіть напуцував мешти. Яке ж було наше здивування, коли на столі, крім чаю, більше нічого не з’явилося, ми просиділи зо дві години – стіл далі порожній. Що ж це мало означати? Далі сидіти не було сенсу, і ми попрощались.

Дорогою Гриць сказав:

– Тепер ти зрозумів?

– Що?

– Вони закохані.

– В кого?

– В тебе, йолопе.

– Обидві?

– Повір мені на слово! Знаєш, чому вони нас сьогодні не вгощали? Бо чекають, що ти будеш сватався.

– Ну, я ж не можу – до обох!

– Тоді гаплик – по наших обідах.

Еге, це була велика втрата. Я гарячково роздумував, як врятувати ситуацію.

Я мешкав тоді на квартирі у хлопця на прізвисько Квіця, а точніше Квіця Стратікастер – від назви моделі електрогітари «стратокастер», бо Квіця був схиблений на рок-музиці, і щойно вмикалася яка-небудь грайка, відразу починав теліпатися, смикатися і гойдатися, а ще він час від часу перебирав струни уявної гітари і видобував з вуст чергову ноту, яка імітувала звучання гітари, та ще й не якої-небудь, а скажімо Еріка Клептона або Джона Гаррісона.