Юрий Винничук - Груші в тісті

Якось я сів біля нього на сувій линв, а він накинув на мене ті линви і став голосно кричати:

– Прадайотся раб! Прадайотся раб! Очєнь дьошева! Умєєт пісать, чітать, прєдсказивать будущєє!

Люди зупинялися і для сміху починали торг.

У ньому бушувала якась нестримна енергія, не міг спокійно прогулятися Набережною, аби чогось не вчудити. Міг ні з того ні з сього стати на руки і йти на руках, або раптом почати голосно розмовляти зі мною на якійсь фантазійній мові, вдаючи іноземця, при цьому енергійно жестикулюючи. Мені не залишалося нічого іншого, як підіграти, і відповідати такою самою макаронічною мовою, ловлячи на собі здивовані погляди перехожих. А то, було, зустрілися нам дві молоді італійки з роздутими сукнями на дротяних каркасах, мабуть, з якогось ансамблю, Льоня враз заторохтів до них італійською мовою, але не справжньою, а імпровізованою на італійський лад, італійки спочатку очманіли і намагалися бодай щось второпати, але врешті зрозуміли, що то жарт, і відповіли сміхом. Зате перехожі мали неабияку атракцію.

Іншого разу на Набережній Льоня сказав:

– Хочеш, я сяду під пальму і буду просити милостиню?

– Навіщо? – здивувався я.

– Щоб довести тобі, що у мене настільки інтелігентний вигляд, що мені ніхто не подасть і копійки.

Він сів під пальму, поклав на долоню монету у дві копійки і випростав руку. Перехожі зупинялися, здивовано цікавилися, чи він і справді просить милостиню, але Льоня мовчав. Ніхто й справді йому не подав жодної копійки. Тут надійшла міліція і суворим тоном запитала, що він оце робить. Льоня лагідно усміхнувся і сказав:

– Да вот думаю – пазваніть етай стєрвє, ілі нє пазваніть?

Тоді дзвонилося двома копійками.

Одного дня він оголосив на пляжі, що відбудеться екскурсія місцями Пушкіна. Записалося зо три десятки роззяв, і Льоня почав їх водити по Ялті, розповідаючи:

– Ету пальму посаділ Алєксандр Сєргєєвіч, а здєсь он целовал графіню Воронцову. В тє врємєна пальми плодоносілі. І однажди Алєксандру Сєргєєвічу упал на голову кокосовий арєх. Імєнно тогда он і напісал «Я помню чудноє мгновєньє». А сєйчас ми пєрєйдьом к пєчєрє, в которой Алєксандр Сєргєєвіч совратіл юную татарку, портрєт которой вісіт в Пушкінскам музєє.

Коли я його опісля запитав, що то за татарка, він відказав:

– А Бог її знає. Я ніколи не був у Пушкінському музеї.

Льоня грав усе, що рухається, і частенько залітав.

– Якби я міг, я б перетрахав цілий світ, – казав він. – Мені подобається грати поетес. Вони переважно фригідні, або не вміють гратися. Тоді я їх вчу. Вони мені божевільно вдячні. З вдячності вони готові навіть вийти за мене заміж. Але жити з поетесою – все одно, що пити коктейль з горілки і портвейну. Кайфу море, а голова тріщить.

Побачивши, що я задивився на симпатичну дівчину, штурхає мене:

– Не дивись на неї, в неї нема дупи.

– Нема дупи? А чим же вона какає?

– А хто його зна. Може, вона взагалі не какає.

І тут же підбігає до дівчини і вишуканою російською мовою цікавиться:

– Мілая судариня, пазвольтє спросіть…

Дівчина привітно усміхається і зовсім не проти, що її про щось запитають. А Льоня продовжує:

– Вот ми с другом паспорілі… Какаєтє ви ілі нєт?

Дівчина враз тьмяніє, наливається гнівом і, кинувши «Да пашол ти!», відходить.

– Таки какає, – зітхає Льоня.

Скільки таких запропалих талантів по всій Україні – ніхто не знає. І якщо навіть після них нічого не залишиться, то бодай залишиться жменька спогадів.

Мій тато регулярно слухав радіо «Свобода» й «Голос Америки», а коли там звучали літературні передачі, кликав мене. Одного вечора звучала поема «Вертеп», яка мене потрясла, я був дуже здивований, почувши, що автор живе в Україні. Тоді вперше я почув про Грицька Чубая і то був 1971 рік.

Восени 1972 на весіллі своєї кузинки я познайомився з дівчиною на ім’я Данка, ми стали зустрічатися. У помешканні Данки на Майорівці жила подружка Галя, і ось ці дві дівчини познайомили мене з Влодком Ямінським, своїм сусідом. Забігаючи наперед, скажу, що Ямінського було згодом убито у Мукачевім за таємничих обставин. Влодко колекціонував україніку, регулярно відвідував усі театральні вистави й концерти, був знайомий з безліччю цікавих людей, у тому числі й з Чубаєм. Слово за слово Влодко запропонував влаштувати у себе літературний вечір і запросити Чубая, я теж мав прочитати свої вірші.