Юрий Винничук - Груші в тісті

– Таваріщ майор, всьо пад кантролєм. Да… запісь ідьот…

Жарти на тему «нас підслуховує КГБ» лунали в нашому товаристві дуже часто, але кавалер Катрі, який виявився росіянином, жарту не зрозумів і перепитав:

– А что – там єсть магнітофон?

Ми вибухнули реготом. Так само він зреагував на ще один популярний жарт, якого полюбляв Кактус:

– Сьогодні моя черга спати з Генералом.

– Ні, моя, – заперечив Прапорщик.

Таваріщ нє понял і став перепитувати в Катрі, чи не потрапив він часом у товариство гомиків. Але тут Прапорщик повідомив, що пора вже починати літературну частину, і він хоче прочитати свого останнього вірша, якого присвячує Генералу Лі-Шень-Ґао. Орест виліз на крісло, випнув груди, зробив глибокодумну паузу і почав декламувати:

І так далі до самого кінця прочитав класичну байку Леоніда Глібова. Катрин жевжик знову заворушився і став шептатися, адже він цю байку чув у школі, невже це і є живий автор?

Після цього настала черга Кактуса, який теж, вилізши на стілець, прочитав вірша, присвяченого своїй дівчині на ім’я Адольфіна:

Відтак Кактус представив свого товариша:

– Це знаменитий поет мовчазних віршів.

Поет виліз на стілець, став у позу римського трибуна і глибокодумно промовчав зо дві хвилини. Тиша панувала така, що чути було, як булькоче щось у носі Катриного товариша.

Поволі жарти ставали перченішими, а на зауваження Катрі і Марії про те, що можна себе поводити й культурніше, Прапорщик з Кактусом залупили щось таке, що Катря спалахнула і заявила, що вони йдуть. Але її кавалер іти ще не збирався і став сперечатися. Тут устряв Кактус:

– Ну, нарешті я продемонструю свої прийоми карате, – і посунув до жевжика.

Катря потягла його до дверей, жевжик опирався, переконуючи, що він теж може битися. Та після того, як Кактус кілька разів гримнув ним в двері, жевжик вирвався і втік. За ним пішли Катря і Марія. Не маючи, куди вилити енергію, Кактус зчепився з Прапорщиком і автором мовчазних віршів, клубок тіл, рвучи на собі сорочки, став катулятися по підлозі з кімнати в кімнату і на кухню. Кролик з келихом вина ґречно давав цьому клубкові дорогу і підбадьорював їхній бойовий дух. Дівчата верещали. Ярко Лесюк демонстрував своє знання карате сам з собою, голосно видихаючи повітря і викидаючи вперед то руку, то ногу так, мовби тренувався перед тим, як і собі встряти у бійку. Гайдучок, який розлігся на канапі, заклавши руки за голову, спочатку терпляче спостерігав ці маніпуляції, а тоді раптом зірвався з канапи, вліпив Яркові кулаком у вухо і знову ліг. За мить Ярко уже волав:

– У мене кров іде з вуха!

– А не було чого вимахуватися! – відказав спокійно Василь.

У цей час Генерал вдавав, що виривається з рук обох наших дівчат:

– Пустіть мене! Я їм покажу! Соб-ба-аки! Прийшли тільки нажертися! Нажертися прийшли! Соб-ба-аки! Пустіть мене! Не тримайте!

І хоча його тримали за маринарку зовсім не міцно, Олег мужньо поривався до бою.

Чим займався я? Я намагався розтягнути той клубок тіл, але це було марно. Раптом пролунав крик Прапорщика:

– Стійте, блюзку мені порвете.

Він випірнув з клубка, скинув блюзку і сорочку, поки ті його терпляче чекали, і знову пірнув. Закотившись в кухню, вони гупалися у вхідні двері, аж луна котилася по хаті. У другій половині будинку жили сусіди, незабаром вони влетіли на крики і стали погрожувати, що викличуть міліцію. Я став усіх виштовхувати за двері, чарівне слово «міліція» декого протверезило і компанія рушила по домівках. Правда, Кролика я попередив, що тільки вдаємо, ніби розходимося, та щоб повертався.

Таким чином уродини завершилися вже у вужчій компанії. Генерал за столом знову розімлів, подобрів, а коли я поцікавився, навіщо він позапрошував таких різношерстих людей, він відповів, розпливаючись в усмішці:

– Я хотів поглянути на бенкет хижаків! Ха-ха-ха-ха!

На Саксаганського у кнайпі «Нектар» і довкола неї у 1970 – 80-х роках крутилася специфічна публіка, здебільшого інтелектуали, книгомани, художники, білялітературні і білямистецькі дамочки. Було там і кілька оригіналів, яких можна вважати окрасою «Нектару». Більшість із них алкоголь уже спровадив до могили.

Художник Борис Жданюк захлинувся власним блювотинням на весіллі. Йому пощастило – на основі його листів написав повість «Сад п’яних вишень» Ярослав Павлюк, який згодом так само спився і помер. Борис мав знайому на головній пошті, і та віддавала йому листи, які не потрапили до адресата. Він ці листи збирав і окремі вирази зачитував. Мені запам’ятався такий: «Я всю жизнь с табой пражила, как жопа в трусах – ні свєту, ні воздуху».