Юрий Винничук - Груші в тісті

Церемонію поздоровлення перервало прибуття контейнера з Угорщини. А мені так хотілося розгорнути пакунок з книгами!

– Я тебе вб’ю, – обіцяв Олег, стогнучи під вагою велетенських пачок з альбомами.

– Жартів не розумієш? – дивувався я. – Уродини! Це ж так класно! Я б святкував щомісяця.

– Ну і святкуй. А мене не вплутуй. Треба було бодай попередити.

– Я хотів. Але забув. Знаєш, як то буває, – замотався.

Весь час, поки ми розвантажували контейнер, мене тягнуло до пакунка, але відірватися не було змоги. Щойно ми розвантажили, як довелося відразу ж і завантажувати машину та везти книги в книгарню «Дружба». Нам з Олегом дали в поміч здорового дядька, який відразу ж заліз у кабіну, а нам довелося їхати в критій буді на книгах. Це вже була остання наша робота того дня й ми прихопили з собою речі і, звичайно ж, подарунок. В машині я вихопив пачку з рук Олега.

– От побачиш – там або пригоди, або бевеелка (томи «Библиотеки Всемирной Литературы» коштували тоді 15–25 карбованців), – пробував я відгадати, розпаковуючи книги.

Так нетерпляче я не здирав навіть сукні зі свого першого кохання. Я різко смикнув за рожевеньку стрічечку і почав шматувати папір, рвати його і розкидати клапті по машині… Але те, що постало перед нашими очима, могло з’явитися тільки в жахливому сні. З сувоїв паперу висипалися збірники віршів!!! Але яких! Ісаковський, Павличко, Борис Олійник, «Антология современной поэзии ГДР», «Антология современной вьетнамской поэзии» і т. д.

На якусь мить нас заткало і ми не спромоглися на жоден звук. Олег брав кожну книгу в руки, уважно вдивлявся в неї і, не вірячи власним очам, тицяв мені під ніс. Він не казав нічого, але в його погляді яскраво прочитувалося фраза: «Ну, що, мудак, переконався?!» Хотілося плакати і ридати, вся моя афера зійшла на пси.

– А все через ту твою ідіотку! – врешті проказав Олег.

Я не питав, кого він має на увазі, бо й так було ясно, що йдеться про Олю. Вона ж бачила, що ми у вільний час читали поезію. Вона навіть зауважила, яку. То була східна поезія. З одним тільки нюансом – то була східна середньовічна поезія. Цього нюансу Оля не зауважила. Для її милої, але не обважнілої від інтелекту голівки, вся поезія була на один копил.

Олег відкрив антологію і прочитав уголос вірш Хо-Ші-Міна. Це був абзац. У нас був похоронний настрій.

– Ну, курча лімонада, – прошипів я, – щоб я ще колись цю Олю…

– Не кажи, – зітхнув Олег.

Машина спинилася біля книгарні, і ми кинулися тарганити пачки. Людина зі злості може багато чого зробити, і ми цього разу розвантажили пачки в рекордний термін. По роботі ми зосталися з букетом квітів і книгами, які ніхто з нас не бажав привласнити. Довелося їх покинути біля сміттярки. Але залишався ще букет. Гарний між іншим букет.

– Олюсь, – сказав я, – не пропадати ж добру… Пішли на базар.

Олюсь не відразу збагнув мій фантастичний план, але слухняно поплентався на Галицький базар. У ті доісторичні часи там не було такого розмаїття квітникарів, як зараз, квітів було мало, і вони користувалися попитом. Щоправда, продавали їх самі бабусі. Отже, коли ряди квітникарок поповнилися новими квітникарями, на нас дивилося півбазару. Покупці з’являлися щохвилини, підходили до бабусь, торгувалися, купували, відходили, але жоден з них не наблизився до нас, нікому навіть на думку не спало, що квітникарями можуть бути такі два пристойні парубки.

Це вже виглядало розпачливо. Врешті якась бабуся, змилосердившись над нами, спитала:

– Хлопці, ви хочете продати ці квіти?

– Та здалося б.

– Давайте мені, я вам продам. П’ять карбованців досить?

Ми закивали головами і бабуся за хвилин десять вручила нам гроші, заробивши чесно свого карбованця. Нам відразу на душі стало легко. Додавши ще якісь копійки, ми на ці гроші купили аж чотири пляшки столового сухого вина і пішли на зустріч з нашими подружками. Після того, як ми вручили їм довідки про працевлаштування, нас було знову милостиво допущено до їхніх тіл.

Пропрацювали ми біля двох місяців і нас вигнали через те, що ми погано впливали на колектив. Ми любили, завізши книги у якесь районне містечко, опісля зупинитися десь у полі і валятися утрьох із водієм на траві. Ініціатором цих відпочинків був Олег, який переконував, що нема нам куди квапитися.

Та згодом директор почав засікати час і вимагати від нас пояснень, де це ми пропадаємо, і чому така сама машина набагато раніше повернула з набагато більшої відстані, а ми приперлися перед самим кінцем робочого дня?