Юрий Винничук - Груші в тісті

Ідилія була порушена. Дисципліна нам обом була протипоказана. Передчуваючи, що нас небавом копнуть в дупу, я відважився на ганебний вчинок: вкрав книжку. То була «Смерть Артура» Томаса Мелорі – старовинний роман про легендарного короля. Книжка була товста і лежала на полиці біля інших дефіцитів, але я її переклав на іншу полицю – на самий верх стелажа та почекав кілька днів, що буде далі. Ніхто нічого не помітив, і тоді я тихенько переніс її в роздягальню та замкнув у своїй шафці.

А наступного дня директор нас викликав і прочитав розгнівану тираду:

– Ви що думаєте? База без вас не обійдеться? Ви що думаєте, я не знаю, що вам до сраки наша база? Але я вам скажу: якщо вам наша база до сраки, то й ви базі до сраки! Ясно? Я можу вас більше не бачити!

Проте він звільнив лише мене, вважаючи, що саме я був паршивою вівцею у порядній отарі. Коли я прийшов до облкниготоргу, щоб забрати трудову книжку, заввідділом кадрів, вручаючи мені документи, сказав дивну фразу:

– Я пишаюсь, що ви у нас працювали. Щасливо, – і потиснув, усміхаючись, руку.

Я був неабияк здивований. Чому він так сказав? Єдина версія та, що усі кадровики були пов’язані з КГБ, і він міг, скажімо, ознайомитися з моєю справою. Невже заповажав?

Одного разу, вертаючись з обіду, я зайшов у туалет в парку. Якраз закінчився сеанс в кінотеатрі «Львів», і тлум посунув до вбиральні. То був старий, ще польський кльозет, який знаходився під землею і складався з двох окремих половин – жіночої та чоловічої. Та спустившись сходами, я зауважив, що перед просторим приміщенням, де чоловіки справляли свої насущні проблеми, містилася ще й комірчина. Двері всередину були відкриті навстіж, і я побачив справжню кімнату з канапою, телевізором, столиком і шафою, кімнатка була невелика, і все це ледве у ній розмістилося. За столиком сиділо дві старенькі жінки і пили чай так, мовби все, що відбувалося довкола них, їх не стосувалося. На маленькій електроплитці парував чайник, поруч – слоїк з варенням і тарілочка з домашнім печивом, у простенькій вазі красувалися троянди, збоку хурчав маленький чорно-білий телевізор, а за два метри від цієї ідилії громадяни обтраскували стіни, стогнали в кабінах і голосно перекидалися репліками з кіна.

Я закляк, втелющившись у цю неймовірну картину, прислухаючись до розмови жінок. Обоє розмовляли вишуканою львівською мовою і, з усього було видно, обговорювали якусь книгу. І що цікаво – книги там лежали всюди, де тільки можна. Я не міг повірити власним очам і стояв би так невідь-скільки, якби обидві жінки, мов за командою, не повернули до мене своїх голів і приязно не всміхнулися. Їхні обличчя не могли належати прибиральницям, світилася в них незбагненна житейська мудрість і доброта.

Я позадкував назад, вибіг на поверхню сходами, так і не скориставшись закладом, і поквапився усе розповісти Олегові. Моя бурхлива уява вифантазувала, що ті старушенції – то якісь колишні репресовані інтелігентки, одна з яких, повернувшись із заслання, не мала де мешкати і посилилася в громадському туалеті, а друга прийшла до неї в гості. А може… може, то поетеси… Поетеси, які до війни пурхали в сальонових сукнях, змахували ручками у білих рукавичках, складали губки бантиком і пили шампан малюсінькими ковточками, а за ними приїжджали в автах і фіякрах, через них стрілялися і били писки, і вибухали скандали у добропорядних міщанських родинах… Поетеси, яких усі вже поховали…

Олег не повірив, що таке можливе. За кілька днів ми проходили повз цей туалет, і я заволік його, аби переконався на власні очі, що я не вигадав тієї картини. Але двері в комірку того разу були зачинені, і були вони зачинені усі наступні рази, аж до випадку, коли я застав-таки їх відчиненими, але комірка вже виглядала, як і кожна кльозетова комірка: швабри, мітли, відра, шмати, запах хлорки…

Таке враження, що мені відкрилися потаємні двері в якийсь інший паралельний світ, а потім зачинилися навіки. Та це видиво і досі стоїть перед моїми очима і, коли я заплющую очі, чую тихий гомін розмови, хурчання телевізора і запах чаю.

Свої справжні уродини 1975 року Генерал справляв у мене. То були історичні уродини і цілком унікальні з огляду на те, яка компанія зібралася. Олег був людиною душевною, намагався ні з ким не сваритися, жити мирно, і тому серед його друзів опинилися люди, які вже тривалий час між собою не контактували.

Він запросив Віктора Морозова, його першу дружину Катрю, Кролика і його колишню дружину Марію, Кактуса, Прапорщика, Лесюка, Гайдучка, Романа Кіся і звісно ж – наших подружок. Але трапилася непередбачена річ. Морозов прийшов зі своєю новою пасією, а Катря зі своїм жевжиком, а Кролик зі своєю дамою, а Кактус привів нікому невідомого типа. І от, коли уся ця компанія розсілася зі столом, то ситуація почала поволі нагріватися. Наша братія мала свої, зрозумілі тільки в нашому колі жарти і кодові слова, які викликали сміх лише у нас, а стороннім вони не були зрозумілі. Так було, коли Прапорщик нахилився до столу і сказав: