Юрий Винничук - Груші в тісті

– А ви шо, хлопчики, з тюрми, чи шо?

Вона ніяк не могла дошолопати, чому два здорових симпатичних парубка шукають таким непопулярним способом роботу. Адже в неї нічого такого особливого напохваті й нема. Потребуються, як завше, вантажники, шляхові робітники, підручні мулярів, сторожі, опалювачі в котельних і т. д.

– А може, вас послати на картонну фабрику? – спитала вона. – Там непогано платять.

Ми дружно кивнули головами, і дама, все ще не вірячи своїм очам, виписала нам спрямування. Фабрика знаходилась поблизу, але, вийшовши з бюро, ми нерішуче затупцяли на місці. Ми не змовлялися, але обом так хотілося відтягнути ту історичну хвилю влаштування на працю, що досить було лише однієї слабенької іскри, аби намір іти на фабрику принаймні цього дня перестав бути актуальним.

Олег глянув у небо і сумно зітхнув:

– Класна погода… – і, витримавши глибокодумну паузу, додав: – Перекусити б щось…

– Та ми ж снідали.

– Але ж обід скоро.

– То що, влаштуємо собі проводи?

– Гусочки чекають! – засміявся Олег, і ми з розпроміненими поглядами, з радісними серцями подалися додому збиратись на лови.

Влаштовуватися на картонну фабрику ми не пішли ні того дня, ні наступного, зате зустріли Валерія Шаленка, який оформляв вітрини в книгарнях, і він підкинув нам геніяльну ідею – влаштуватися на книжкову базу. Правда, світила нам лише перспектива вантажників, але це нас не відлякало.

Оформляли нас на роботу в Облкниготорзі, і на базу ми приїхали, знаючи, що нас уже там чекають. Книжкова база була розташована в глибині Стрийського парку метрів за сто від кінотеатру «Львів». Директором бази, як і належалося в ті часи, був нащадок Мойсея Боріс Єфімовіч – низенький, грубенький, кругленький, з обличчям Карцева. Ну, типовий завбазою. Він діловито зміряв нас очима і сказав:

– Оля, грущики прийшли. Видай їм халати і роз’ясни суть дєла.

Оля була дівчиною не стільки товстенькою, як пишною, якщо ви вловлюєте цей нюанс. Очка в неї відразу спалахнули, і вона почала нас грайливо випитувати, чому це ми вирішили податися на таку непрестижну роботу.

– Розумова неповноцінність, – пояснив я, стукнувши пальцем в чоло. – Нікуди більше не беруть.

– Ну да! – не повірила Оля і тепер уже обстежила нас очима лікаря-психіатра. – А на вигляд такі інтелігентні.

– Олюня, – сказав я, – ви ж на вигляд теж янгелик, а насправді, признайтеся, стервочка, га?

Олюня голосно розреготалася:

– Ну ви, хлопці, коміки! А я вже, було, повірила, що ви ті, як їх…Університети, певно, закінчили, а над бідною дівчиною знущаєтесь.

База справила на мене, як на запеклого книгомана, незабутнє враження. Величезні стелажі з пачками книг височіли на кілька метрів. Я не міг утриматися, щоб не пройтися поміж ними, мабуть такі самі почуття опанували Монте Крісто, коли він потрапив у печеру зі скарбами. Щоправда духовними скарбами назвати усе це багатство було б перебільшенням, бо більшу частину складала пересічна совіцька макулатура, але я отетерів від величезної кількості дефіциту, якого удень з вогнем не знайшов би в книгарнях – це пригодницькі й кримінальні серії, фантастика, передплатна література й інше читво. Всі ці книги на книжковому базарі коштували немалі гроші. Ну, скажімо, том «Анжеліки» вартував як десять-п’ятнадцять кіл масла.

Наша робота полягала в тому, що ми розвантажували контейнери з книгами, потім закидали пачки у криту машину чи автобус, розвозили по книгарнях і там розвантажували. Їздили ми завше удвох, і лише іноді, якщо книг було надто багато, додавали нам когось третього. Пачки з книгами – не мішки з мукою і не залізні штаби, і якщо не корчити з себе Павки Корчагіна, то не надто і втомишся. Єдині дні, коли ми обривали руки, були ті, коли привозили літературу з братніх соціалістичних країн. Величезні пачки з альбомами важили стільки, що більше одної-двох пачок не двигнеш. Всі інші вантажники були звичними до фізичної праці дядьками, а тому не раз кепкували з нас, коли ми брали на їхню думку занадто мало. А що вони могли звалити собі на плечі і три-чотири пачки, то вдалися до хитрощів – на око визначали кількість пачок у контейнері і, хутенько розвантаживши «свою» половину, сідали перекурювати, а ми мусили докінчувати роботу.

Одного разу, коли ми з Олегом в очікуванні вантажівки сиділи собі на пачках і читали, я побачив, якого подарунка зробили працівники бази прибиральниці на уродини: десять томів «Библиотеки приключений». Я отетерів.