Юрий Винничук - Груші в тісті

П’янкі пахощі травневого вечора настирливо лізли в прочинені вікна і напоювали душу радісним ідіотизмом.

Я лежав на канапі й читав китайських мудрагелів. У сусідній кімнаті сопів над черговою поемою Олег Лишега, він писав її на довжелезних сувоях паперу, який йому подарували програмісти. Паперу він не економив і один рядок з варіаціями міг займати цілу сторінку. Раз по раз він зривався з місця, робив кілька кроків і знову падав у крісло.

Несподівано у мої вуха вповзла тривожна тиша, я не почув ані сопіння, ані кроків, ані шурхоту паперу, в тиші лунало тільки тихе цокання будиків.

– Він мені заважає, – сказав Олег, вирісши в дверях. – Можна я його винесу на кухню?

– Кого?

– Та годинника.

Я подивився на нього з-під лоба й буркнув:

– Як хочеш.

Олег виніс будики на кухню і зачинив за ними двері.

В травні 1975, коли Олег не мав де жити, я забрав його до себе. Мешкав він у мене рівно доти, доки не закінчувалася бульба, тоді він зникав і переселявся до Кролика. Разом вони поповнювали харчові запаси завдяки сусідським підвалам. Коли ж Олег з’являвся у мене, то був певний знак, що і в Миколи з бульбою виникли проблеми. Крім того Микола захопився індійською філософією і, як справжній Кролик, перейшов на дуже специфічне харчування: гречка або рис, але не варені, а відмочені у воді, печені ріпа, морква і буряк, бульба в мундирах. І все це без солі. У Миколи навіть у холодильнику неможливо було знайти бодай шкуринки старого сала з тієї простої причини, що холодильник був відімкнений і в ньому красувалися твори Івана Франка. Делікатний шлунок Олега витримати подібні тортури не міг.

Вуличка наша була сліпа, тут рідко можна було зачути шум авта, чи якийсь інший галас. Разом із сутінками вляглося ліниве сюркотіння стрикоників у саду, замовкла й самотня ропуха, яка за дня іноді продирала голос. Тиша довкола стояла така, що навіть із кухні з-за зачинених дверей долинало цокання годинника. Мене воно не хвилювало. Зате нервувало Олега.

– Ні, я так не можу! Проклятий годинник! Я розіб’ю його!

– Тільки попробуй. Це наш єдиний годинник. Коли-небудь ми нарешті вирішимо влаштуватися на роботу, і я не уявляю, як ти будеш вставати пів на восьму без будиків.

Олег вибіг на кухню, вхопив будики, виніс у садок та поклав у траву. Я стежив за ним із вікна, дивуючись його витонченому поетичному слухові. Повернувся він із сяючою усмішкою і, переможно завмерши посеред покою, прислухався. Я теж нашорошив вуха. В розрідженому вечірньому повітрі невмолимо цокав годинник. Те цокання ледве-ледве можна було вловити, але воно таки було, воно не зникло.

Я зиркнув на Олега. З міцно стуленими вустами він приймав рішення. Врешті рвучко підійшов до вікна і зачинив його. Прислухався. Цокання стихло.

Олег знову сів за поему.

В садку в суцільній темряві самотньо цокав годинник – комахам, заснулим птахам, вечірній росі.

Олег був худий, але, переймаючись своєю виразкою, намагався їсти часто. Голодний, він був роздратований, а ситий – сама доброта, з усього сміявся і тішився. Через ту його манірність Кактус прозвав його Ельзою Іванівною.

Час від часу Олега щось СМОКТАЛО. Для всієї нашої компанії це означало щось дивне і таємниче, аж поки в нашій уяві не оформилося в образ велетенського солітера, який, поселившись в Олегових кишках, пожирає геть усе, що потрапляє у його шлунок. Навіть після найситнішого обіду години за дві Олег починав виявляти неспокій і цікавитися, чи нема ще якого чаю. Зайве казати, що під чаєм розумілася перекуска.

Той солітер став постійним об’єктом жартів. Не раз, скидаючись по карбованцю на випивку, ми кепкували, що Олег повинен дати два, бо ЇХ же двоє. Частенько також чіплялися, аби він показав нам нарешті свого «квартиранта», а Олег нас лякав, що ця потвора як вилізе, то всіх нас проковтне.

У Чубая в кльозеті висів логотип газети італійських комуністів «Unita». Гриць дописав укінці «Z», а нижче на ватмані кожен відвідувач цього закладу вписував свої новини. Одного разу там з’явилося оголошення про те, що розшукується небезпечний злочинець, якого можна визначити за особливими прикметами. Завітавши до кого-небудь у гості, він неодмінно запитує: «Чи нема у вас якогось чаю?», а в його шлунку живуть два брати ціп’яки Бем і Бек, які вічно голодні і постійно його мучать. Під оголошенням Гриць намалював карикатуру на Олега.

Коли Олег читав свої вірші, то входив у своєрідний транс: заплющував очі, поринав у глиб тексту і розгойдувався в ритмі читання. Здавалося, навіть землетрус не здатен зіпсувати цього настрою. Якось він почав читати свою нову поему художнику Валерію Шаленкові, той слухав, слухав, а врешті підвівся і сказав: