Юрий Винничук - Груші в тісті

Мене Чубай прозвав Чемоданом через те, що у голові моїй напхано всього, як у валізі. Дехто висував версію, ніби це тому, що я возив усюди за собою валізу, повну рукописів. Ця валіза, виплетена з лози, і яка належала ще моєму дідові, досі у мене є. Однак саме моя голова-валіза була предметом жартів Грицька, який у тій чи іншій компанії, коли зайшла якась літературна суперечка, кивав на мене: «Ану, Чемодан! Ти ж знаєш!»

Окрім цього я ще мав прізвисько Вінні, здебільшого мене так пестливо називали панночки.

Кактус написав роман «Вітер косив траву», який мав 40 сторінок тексту з епіграфом «Шизуха косить наші ряди». На одній з його картин був зображений чобіт і більше нічого, але у Рябчука він намалював на стіні панно, на якому зображено було групу людей за столом на зразок святої вечері – самого Рябчука, Яворського, Лишегу, Гайдучка і себе. Цю картину він малював, розпускаючи фарби сечею, як Мікеланджело.

– Якщо ти мене гарно попросиш, – казав мені, – то я домалюю і тебе. Місце ще є.

– Я не хочу пахнути твоєю сечею, – віджартовувався я.

Тоді він потішив мене тим, що й так усі, хто дивиться на картину, бачать у Гайдучкові мене.

Після цього я, натхненний Кактусом, розмалював стіни і в себе. Так з’явилися у мене на стінах вродливі голі відьми, кажани, сови, сплетіння дерев і рослин, а серед тих сплетінь я повписував імена усіх моїх подруг, і, коли котрась приходила, я показував її ім’я і казав:

– Ось бачиш? І ти ще сумніваєшся, що я тебе люблю?

Якось Кактус добув кінокамеру, і ми знімали фільм за його романом. Починалися зйомки на Високому замку. Кактус з Прапорщиком і Кроликом позбирали купу ляльок у своїх подружок, і треба було їх порозвішувати на деревах, а що я грав ката, то ця місія випала на мене.

Була рання година, час від часу доріжками парку хтось пробігав і з подивом спостерігав за тією дивовижною картиною: десятки ляльок бовталися, повішені за шиї на гілках. Потім ми усією компанією подалися до центру і продовжили знімати якісь сцени біля фонтану на площі Міцкевича. Це було весною 1975, на ту пору кінокамера виглядала ще досить незвично, люди зупинялися, збиралися, запитували, що то ми знімаємо, я зимним тоном пояснював: кіно. Дехто зголошувався на статиста і цікавився, скільки платять. Я сказав, що то нам ще треба заплатити за те, що нікому невідома людина потрапить у вічність. Кактус, як справжній режисер, давав команди. Апогеєм зйомок була сцена, як Прапорщик, вбраний у маскхалат і в довгі армійські бутси, виходить з громадського туалету на теперішньому проспекті Свободи. Орест не сподівався, що його будуть знімати, а перехожі ніяк не могли второпати, що відбувається. На цьому зйомки завершилися, і ми подалися пити вино.

Кактус займався карате і провадив тренування. Мені досить було двох чи трьох разів, аби після тих розтяжок та інших вправ покинути цю справу, бо усе тіло боліло, і ходив я, як паралізований.

На свої уродини він запрошував не тільки друзів, але й традиційно когось такого, кого можна було б потім після забави віддухопелити. На одну таку забаву запросив якогось Лєбєдєва, інженера. Починалося все дуже пристойно. Напередодні Кактус прийшов до мене і попросив надрукувати на машинці на цупкому папері картки з іменами гостей. В день уродин він ці картки розставив на столі, аби кожен знав, де має сісти.

Серед забави раптом з’явилася його мама і почала нарікати, що їй уже набридло гуляти і вона хоче нарешті сісти у своїй хаті, Кактусу вдалося її переконати, щоб цього дня ночувала у подруги.

Я був на забаві з дівчиною, але ми до кінця не досиділи, бо ще треба було забігти до мене, встигнути покохатися і відпровадити її додому. А ополудні, коли я прийшов до Кактуса на поправини, то побачив поламані двері і повний розгардіяш. В хаті сиділи Кактус, Прум-прум і ще один їхній знайомий, усі з синцями. Виявилося, що під кінець вони вирішили відгамселити Лєбєдєва, його жінка кинулася захищати, її придушили дверима і зламали руку. Лєбєдєв намагався втекти, його не пускали і так поламали двері, а коли він нарешті вирвався, то вони почали гамселити одне одного. А зараз усі спокійно собі причащалися і провадили мирну бесіду.

– Шкода, що ти раніше пішов, – казав Прум-прум, – забава була те, що треба. Давно я так не сміявся.

Але сміявся він крізь зуби, бо губу мав розірвану.

Кожен з нас намагався знайти собі таку роботу, аби не дуже перепрацьовувати. Кролик після залізниці знайшов просто чудове місце: туристичну фірму. Тоді вона у Львові була одна і займалася зовсім не відпочинком громадян за кордоном, а відпочинком туристів у Карпатському регіоні. Місія Кролика полягала в тому, що він туристів зустрічав і проводжав та забезпечував талонами в їдальню. Але коли на сніданок туристи ходили всі, як один, то вже на обід дехто не приходив, а на вечерю і взагалі воліли розбрідатися по кнайпах. На зекономлені таким чином талони ми набирали у їдальні м’яса та іншої їжі, купували вино і влаштовували собі бенкет.