Юрий Винничук - Груші в тісті

– Розумієш, він мене так задовбав, так мене задрав, що я вирішив залишити йому на столі пам’ятку. Я виліз на його стіл і насрав.

Я отерп:

– Ти здурів… Я ж і так переживаю, що нас завернуть, а ти таке встругнув.

Його веселий настрій швидко змінився на тривожний, коли я розповів, якої саме англійської мови навчав замполіта. На вокзалі ми роззирнулися, чи не пасе когось військовий патруль. Начеб усе було спокійно, але потяг на Львів відправлявся години за чотири. Ні, це не для нас, зате до Києва – за двадцять хвилин. Ми кинулися до каси і заспокоїлися, лише сівши у вагон, а точніше, коли потяг рушив. У Києві ми пересіли на львівський потяг і без пригод добралися додому.

Пізніше, коли до мене приїхали хлопці з Харкова, які зі мною служили, то розповіли, що замполіт таки задзвонив з Москви, аби нас не випускали, страшенно матюкався, бо завалив екзамени, відтак наряд на чолі з офіцером помчав на вокзал, а там сновигав по перону, чекаючи, що ми сядемо на потяг до Львова.

Після звільнення в запас я повинен був замельдуватися у військкоматі і забрати пашпорт, але мені не спішилося, бо замполіт міг дзвонити і туди. Історія мого походу у військкомат була описана в «Дівах ночі».

З’явитися на ясні очі пана коменданта я мав у повному обмундируванні – себто у парадовій формі і в шинелі. І ось замість того, щоб як нормальна людина прийти туди відразу по приїзді до Львова, взимку, я закинув і форму, і шинелю в комірку та спрагло кинувся у вир життя, якого був позбавлений у війську… Але одного сонячного липневого дня я відчув, що з мене уже всього цього досить і пора братися за розум, влаштуватися художником-оформлювачем і продукувати транспаранти, стенди, стінні газети та іншу байду, як це робив Грицько Чубай. Коли мені спала на думку ця мудра ідея, я раптом згадав, що й досі не замельдувався у військкоматі. Я поліз до комірки, витягнув на світ Божий військову форму разом з шинелею, розгорнув – і вжахнувся. Їх поточила міль! Мундир до всього ще й вкрився якоюсь липкою цвіллю, бо в комірці було вогко, шинель постраждала менше, але вона вся сипалася і біліла личинками молі. Я заходився її чистити і за годину таки привів до ладу, але з мундиром був гиблий варіант, у такому мундирі я ніяк не міг заявитися у військкоматі, в такому мундирі я міг хіба порпатися в смітниках у пошуках порожніх пляшок. Але якщо вбрати поверх військової форми шинель, то буде все в порядку. Я так і зробив, але прихопив ще з собою дембельську течку зі штанами і сорочкою, аби перебратися після відвідин військкомату.

І от уявіть собі картину. Літо. Сонце. Дівчата в міні-спідничках, хлопи в сорочках з короткими рукавами, а тут суне якийсь вар’ят у важкій довгій до п’ят шинелі, застібнутій на всі ґудзики, добре хоч військову шапку-вушанку він не натягнув на голову, а сховав у ту ж таки течку. Цей вар’ят, спливаючи сьомим потом, сідає до трамваю «чвірки», висідає біля Оперного і далі чимчикує у напрямку Краківського базару, але тут уже він таки натягає на себе шапку-страшилку, бо якщо він буде вбраний не по формі, без «головного убору», його вмить замете військовий патруль. Люди озираються. Вар’ят виглядає дико. За півроку в нього відросли патли, і він уже нічим не нагадує солдата славної Червоної армії, він хутше нагадує бійця армії Нестора Махна. Понадто, що на ногах у нього не солдатські черевики чи чоботи, а… сандалі. Черевики він встиг уже подарувати свому татові.

На превелике моє щастя, я не зустрів дорогою нікого знайомого. Моя поява у військкоматі викликала чималий ажіотаж, секретарки не могли надивуватися:

– Ти шо, на Північному полюсі служив? А під шапкою снігу нема?

Комендант ошелешено гортав військовий квиток і не міг зрозуміти, чому я так довго – цілих півроку – не міг до нього дійти. Я щось белькотав, впріваючи під шинелею, яка мене гріла в найлютіші морози, і не смів розстібнути жодного ґудзика, аби не зганьбитися до решти своїм мундиром. Посопівши, комендант поставив у квитку печатку, видав мені пашпорт, і я, супроводжуваний кпинами секретарок, вивалив на вулицю. Пірнувши у першу-ліпшу браму, я скинув шинелю і шапку та повісив на поруччя сходів – комусь знадобиться. Потім вийняв із течки сорочку й штани, перебрався, а парадову форму, поточену міллю, запхав у течку й лишив її там-таки у брамі. За хвилю я уже чимчикував центром міста, нічим не відрізняючись від оточуючого середовища.