Юрий Винничук - Груші в тісті

Замполіт, як і більшість офіцерського складу, був рогачем. Протягом тих півроку, які офіцери перебували на трасі, їхні жінки часу дарма не втрачали і заводили собі коханців. А що жінки зазвичай були з вищою освітою і вискочили заміж не з кохання, а щоб не їхати на роботу за розподіленням, то й вибирали собі на коханців солдатів-штабників, які теж мали вищу освіту. Нещодавно замполіт вигнав свою жінку і навіть встиг розлучитися. Він приїхав з траси завчасу і застав її з коханцем. Правда, хто ним був, він так і не довідався, бо той встиг вискочити з вікна, і в темряві видно було тільки, як блимають його білі кальсони. Хлопець встиг лише прихопити кітель, а штани і чоботи залишилися. Якби він залишив кітель, вирахувати його було б дуже просто, бо на кожному кітелі з внутрішнього боку було витравлено хлоркою прізвище. За штанами і чоботами упіймати когось було проблематично, але замполіт не полишав надії, що коли-небудь вирахує свого кривдника, а тому ці трофеї зберігалися у його кабінеті в шафі.

На відміну від замполіта, я чудово знав, хто був тим солдатом, який вискочив з вікна, бо звернувся він якраз до мене, коли примчав пізно ввечері до казарми, перелізши через стіну. То вже був «дід» чи то пак «дембель». Він підкрався до вікна казарми, постукав і, викликавши такого самого «діда», пояснив свою проблему. Той пішов у штаб, знайшов мене, а що я мав доступ до каптьорки, в якій лежала солдатська форма, то дав йому перші-ліпші штани і чоботи, а відтак жевжик у них прибіг до мене і підібрав собі за розміром. Він весь трусився з нервів, і я йому налив горілки, він випив залпом і сказав:

– А та дура хотіла, щоб я сховався під ліжко. Ти уявляєш? Вона до кінця не вірила, що то її чоловік. Думала, що її мама прийшла. А у мене чуйка була. Добре, що кітель прихопив. Чоботи, блін, шкода, я ж їх підбив так класно.

– Ну, тепер він бодай знає, що має справу зі «стариком», – сказав я, бо підбивати залізячками обцаси мали право лише «діди». – І ремінь у тебе, напевно, з прибамбасами.

– Ну, да! Капєц! І ременя шкода.

– Там з внутрішнього боку не видряпано часом «Дембель-1977»?

– Ой, бля!

Він схопився за голову, і я йому налив ще, після другої він дещо заспокоївся і сів на дзиґлику. Його звали Костя, родом був з Житомирщини, і ми розмовляли українською.

– Ну вона хоч того вартувала? – спитав я.

– Ясно! Тьолка класна. Вона ж молода, ні фіга в житті не знала. Цей її дьорнув з інституту, а вона целка. Уяви собі – вона не знала, що таке оргазм. Цей козел дер її на автопілоті. Так що вона відкрила для себе багато цікавого. Налий ще. Я, коли до неї мав іти, то ніколи не обідав, бо вона мене так відгодовувала, що атас. Казала, що чоловікові так не догоджала, як мені. Торти для мене пекла – прикинь! Я вже на ці торти дивитися не можу, особливо ті креми, я їх просто не міг їсти, мене аж вертало від них, але, коли я взяв одного разу і намастив її кремом, а потім вилизав, то знаєш – нормально, не виригав. Але ти б бачив цю сцену! Вона ледь на стіни не дряпалася, а потім те саме зі мною зробила – це пісня. Так що вона вже без цих тортів просто не могла обійтись. Правда, після того, як ми трахнулись, робити вже було нічого, я б з задоволенням злиняв, а в неї прокидалося палке бажання мене просвітити, вона брала якусь книжку і читала вголос вірші. Ти уявляєш – мене і вірші? Я припух, лежу собі отако на ліжку, руки за головою, а вона читає там якогось Блока. Я очі заплющу, тіпа слухаю, а сам думаю про те, що оце й осінь, скоро додому, а там мене дівчина чекає, а я куплю торт і всю її вимащу і вона просто здуріє, я вимащу її не тільки кремом, але й самим тортом, бо ж ці бісквіти мокрі, їх спеціально шприцюють сиропом, щоб більше важили, моя мама ж у кондитерській працює. Лежу отак, мрію, а вона читає, а потім ручкою так – тиць під ковдру – і ворушить пальчиками, а я лежу, а вона і тут, і там, легенько так, а я з усіх сил намагаюся стриматися, думаю про свою роботу, я ж на тракторі працював, от і думаю, як сяду і виїду на поле, а вона гладить, перебирає пальчиками, а я тримаюся, не даюся, але я ж не з заліза, врешті він встає, а вона тоді зверху і – починається…

Тут ввалилося ще кілька «дідів» з випивкою і закускою і вчепилися, аби наш герой розповів усе в деталях. До його честі він не сказав їм, з чиєю жінкою кохався, хоча вони й випитували, та, зрештою, він і мені не сказав, це вже я згодом довідався.

Сам замполіт секрету зі своєї пригоди не робив, офіцери знали, що він застав жінку з коханцем і розлучився, але коли він одного разу підкликав мене до шафи, відчинив і показав свої трофеї, я здивувався. Звідки така до мене довіра? Але він сам і витлумачив: