Юрий Винничук - Груші в тісті

Лейтенант прокинувся, коли ми закінчили розвантажувати цемент і цеглу, і сів снідати. Був набурмосений і випив три літри кисляку.

– Ви залишитесь, – сказав солдатам, – а ти поїдеш зі мною. Досить з тебе курорту.

Я почав збиратися в дорогу. Раптом побачив господаря з Машею, вони простували до лейтенанта, дівчина йшла, похнюпивши голову, мнучи в обох руках хустинку. Я вдав, що їх не помітив, а вони підійшли до лейтенанта, і господар почав йому щось розповідати, зиркаючи на мене, Маша й далі стояла, потупивши очі. Розмова тривала недовго, лейтенант потиснув господареві руку, поплескав Машу по щічці, а коли гості відійшли, покликав мене.

– Ну, бл…, я не знаю, як ти мені віддячиш, але я тебе врятував. Він сказав, що ти збезчестив його доньку і зобов’язаний одружитися. Я обіцяв йому, що все доповім комбатові і дав нашу адресу та телефони. Правда, не нашої частини, а тієї, що стоїть в Лозовій. Так що ти тепер подумай, як мені віддячити.

Дорогою ми з лейтенантом поділилися своїми любовними враженнями, а відтак виявилося, що є у лейтенанта мрія – американські джинси. А довідавшись, що я зі Львова, він напосівся на мене, аби я йому їх дістав. Я сказав, що дістану, і вони навіть не будуть нічого для нього коштувати, якщо тільки він мене визволить з траси, щоб я опинився знову в Харкові. Я знав, що батько лейтенанта велика шишка в дивізії і йому таке діло завиграшки. Так і сталося: не встиг я знову нюхнути креозоту, як мене відправили до Харкова і ввели до складу взводу постачання. Ну, тут уже не служба була, а малина.

На чолі взводу, який займався постачанням продуктів і обмундирування та керував цілою базою, стояв, звісно ж, не Іванов-Сідоров, а лейтенант Барзман. У вересні командирові батальйону заманулося придбати кольоровий телевізор «Електрон». Барзман поцікавився у мене, чи маю я зв’язки із заводом, щоб дістати телевізор, і якщо так, то він мене забере з собою до Львова. Я захлинувся від щастя – потрапити знову до Львова! Адже однорічникам жодна відпустка не світила. Чи міг я чесно признатися, що ніколи жодних знайомих на «Електроні» не мав? Ні. Тому я відразу закивав головою і щиро запевнив, що начальник цеху товариш Кузь – мій родич по маминій лінії. На щастя, Барзман не поцікавився, про який цех мова, а потім і взагалі забув прізвище.

І ось таким чином я краду в армії ще один тиждень. У Львові я заметався у пошуках виходу на «Електрон», але, як виявилося, придбати телевізор безпосередньо на заводі не просто, зате можна взяти крадений, тобто зібраний з крадених деталей, і цей крадений нічим не буде відрізнятися від складеного на заводі, мені навіть випишуть гарантію і всі документи. Я погодився. Практично я міг телевізор вручити вже наступного дня по приїзді, але вирішив трішки потягнути часу, бо їхати зі Львова мені зовсім не хотілося. Коли ж телевізор привезли Барзману просто в готель, він був на вершині щастя. А крім того моя мама організувала для нього деякі дефіцитні товари, я допоміг придбати шмотки, а коли привіз джинси для лейтенанта, той у віддяку підкинув мені ще одну халтурку: навчати щойно призваних узбеків азів російської мови.

Узбеки виявилися дуже дрімучі, зазвичай то були пастухи з гір, які практично нічого не розуміли. Усі вони були малого зросту, опецькуваті, а в широкій солдатські формі скидалися на колобків. Вчитися вони, ясна річ, не хотіли і на всі мої зауваги мали одну відповідь «Нє панімай». Тоді я вивів їх на пляц і змусив маршувати туди й сюди. Після години муштри, коли їх заливав піт, я повідомив їм, що це тільки початок. Або вони навчаться кількох необхідних команд і перестануть вдавати долбой…ів, або муштра продовжиться. Я вибрав одного з них найтямущішого, і з його допомогою мені вдалося вбити їм у голови, що таке «станавісь», а що таке «вольна». Тепер вони на диво швидко второпали, що до чого, і решту днів ми тупо сиділи собі в класі. Я читав книжку, а узбеки собі тихенько гомоніли. На випадок, якби хто зайшов, переді мною лежав текст присяги і я його відразу починав зачитувати.

Кілька разів задля вигляду промаршував я з узбеками довкола штабу, демонструючи, як гарно вони марширують, ба навіть співають «Нє плач дєвчьонка, Прайдут дажді, Салдат вєрньотся, Ти толька жді». Понад цих кілька рядків втокмачити їм не вдалося більше ні слова, але й то був прогрес.

Я служив ще з кількома хлопцями з вищою освітою, вони були зв’язковими і мали свою кімнатку, але ми там пити не ризикували, а, купивши болгарське вино «Гимза» й закуску, йшли на цвинтар, що прилягав до нашої частини, і на якому-небудь гробівцеві культурно відпочивали. Це були дуже приємні хвилини. Якось нас перепинив чоловік підозрілого вигляду: