Юрий Винничук - Груші в тісті

В армії я надивився на різних вар’ятів. Рядовий Цвільов, щоб не носити шпали, заявив, що випадково проковтнув шрубу, йому не повірили і сказали, що коли збрехав, то посадять на гауптвахту, він з переляку наковтався ще шрубів та гайок і навіть кілька цвяхів, його завезли в госпіталь і там усе це витягали електромагнітом, але потому все одно посадили на гауптвахту. А то було раз офіцер, який заступив у наряд, зійшов з глузду і почав верзти нісенітниці у вимкнений телефон протягом усього нічного чергування. П’яний старший лейтенант оголосив фальшиву тривогу: «Пожежа на першому посту!» – це там, де знаходиться знамено, – солдати побачили, що жодної пожежі нема і прапора не винесли, тоді він почав їх матюкати, розмахувати пістолетом і погрожувати трибуналом і не заспокоївся, доки не викликали начальника штабу. З нами служив Кантарія, його дід начебто почепив прапор над бундестагом, то був рідкісної підлоти сержант, якось він зачепився з моїм товаришем Олексієм з Вінниці, вони домовилися, що зустрінуться один на один в спортзалі, але Кантарія привів з собою ще кількох грузинів і вони Олексія побили, а Кантарія ще й ножем його чиркнув.

Незабаром моє курортне життя урвалося – підвело вміння малювати. Солдати-старики, які лаштувалися на дембель, оформляли свої дембельські альбоми – фотографіями, різними записами і малюнками. Крім того старанно готували свою дембельську форму, збираючи різні значки, які потім можна буде почепити на груди і, гордо їх випнувши, з’явитися у рідному селі, часто ті значки одні в одних крали або купували, бо в залізничних військах жодних значків чи медалей солдатам не вручали. До мене почали чіплятися «старики», щоб я їм намалював що-небудь в альбомі, теми малюнків вони підказували самі. Тут була і сцена ґвалтування кози, і секс з товстезною буфетчицею, яка, приходячи до мене, прохала дати їй щось таке почитати, від чого б їй аж «в жопє завєртєло», на першій сторінці альбому вірмени прохали намалювати розіп’ятого Ісуса, а мусульмани – пророка Магомета з Кораном. А коли я на Корані вивів ще й арабську в’язь, вони прозвали мене «хаджі».

Та одного разу під час політзанять влетіли замполіт з командиром батальйону і скомандували:

– Всєм стать! Рукі за голови!

Після цього вони взялися нас обшукувати і вилучати записники. Вилучили і мій, а в ньому – ескізи усіх тих малюнків. Та не стільки вразив чутливу душу начальства секс із козою, як моя карикатура, яка зображала якусь чудернацьку мавпу, з писка якої визирала інша мавпа, а з писка тієї ще інша і так далі. Вони побачили в цьому не що інше, як карикатуру на армійську ієрархію.

В одну мить я втратив усі свої привілеї і разом з іншими змушений був маршувати, прибирати казарму, чистити картоплю, чергувати на кухні. І тут я згадав, що у мене є незалікована кіста, вона мене не турбувала, але я потурбував її – кілька разів вдарився нею об стіну, і гній став знову сочитися, а я попросився у госпіталь. Мене поклали, зробили операцію і я провів там майже два місяця. Міг би й більше, але набрався такого нахабства, що звабив медсестру, і вона мені принесла цивільний одяг, в якому я став тікати з госпіталю до міста і провідувати кінотеатри. Одного разу я потрапив на очі головному лікареві і мене того ж дня наприкінці квітня виписали.

Тим часом уся наша частина опинилася на Білгородщині і була зайнята прокладанням нової залізничної колії. Замполіт не відправив мене туди, доручив займатися упорядкуванням бібліотеки, а сам виїхав на трасу. Я не розгубився і тут. Пішов до начальника штабу й сказав, що мені потрібно у справах бібліотеки піти в бібколектор. Він на мій подив без роздумів виписав «увольнітєльноє». Я знову почав тинятися по кінотеатрах. Так проминув травень. А на початку червня приїхав замполіт і переконався, що бібліотека, як була захаращена, такою і залишилася. Траса знову засвітилася у сумній перспективі. Але у мене ще була короткозорість і я попросився у поліклініку. Лікарка відразу зрозуміла мій шляхетний порив злиняти і написала спрямування у госпіталь. Я знову заліг на півтора місяці. Але медсестра – ох ці медсестри! – запросила мене до себе додому помогти повісити штори. Так ото і почалося моє падіння, яке завершилося знову передчасною випискою з госпіталю.

Зо два тижні я перебував у Харкові, працював на будові, а наприкінці липня мене таки відправили на трасу. Жили ми у величезних наметах. Тепер я був змушений разом з усіма тягати шпали, рейки, а креозот, яким ті шпали були вимащені, роз’їдав шкіру.