Юрий Винничук - Груші в тісті

Погода була тепла, але розповідали, що взимку, коли мело снігом, то шар гравію для насипу пересипався шаром снігу, ніхто на те уваги не звертав, бо треба було дати план. Весною сніг розтанув і кілька кілометрів рейок обвисли. Тепер ми мусили ту частину траси відновити. Вже при мені екскаватор заїхав у болото і потонув, водій встиг виплисти. З болота стирчала тільки стріла, але днями мало приїхати з Харкова начальство, солдати збили пліт, підплили до стріли, спиляли її і теж втопили. Будматеріали тут крали всі, бувало, що й самі солдати, дєд-дагестанець продав якось цілий вагон шпал, офіцери теж не відставали, продавали цемент і шпали селянам, довкола стояло повно хат, збудованих зі шпал. На тій роботі було багато травмованих, бо ніхто ж солдат не вчив, як поводитися з рейками, які можуть вібрувати і підскакувати, та, коли мало приїхати начальство, усі травмовані опинилися в лісі просто на траві. Їм наказали сидіти тихо і не рипатися, вони й просиділи цілий день без їжі, там-таки у лісі й заночували, запорпавшись у листя. Про них просто забули. Наступного дня уся частина була свідком незабутньої картини, яку можна було сміливо назвати «Ожилі мерці», – з лісу почали вигулькувати, сунучи та шкандибаючи, страховиська з забинтованими головами, з загіпсованими руками й ногами, підпираючись виламаними дубцями й молодими берізками, декотрі повзли і махали руками, аби їм хтось допоміг, – видовище було незабутнє. На щастя, начальство уже встигло поїхати.

Я подумав, що з моєю спритністю дістати рейкою в голову – раз плюнути, тому підійшов до молодого лейтенанта і розповів йому про свою лиху долю:

– Ми ж з вами інтелігентні люди, мусимо одне одного розуміти. Я старший за вас, а мушу бабратися в болоті. Невже ви не підшукаєте для мене чогось приємнішого?

Я міг би ще розповісти йому про те, що поки він тут, на трасі, його жінку порає штабіст, який зайняв моє місце, а я, людина шляхетна, не піддався на зальоти його жіночки. Але я пожалів його. Лейтенант сказав, що є одне завдання, яке може доручити мені. Він, мовляв, виділить для мене ще чотирьох солдат, над якими старшим буду я, і відправить за сорок кілометрів готувати фундамент для станційного будиночка. Я відразу погодився.

І ось нас вивантажили неподалік якогось села разом із наметом, шпалами, купою цегли і мішками цементу. Ми мали в першу чергу збудувати накриття для цементу, розбити намет, а потім зайнятися копанням рівчаків для фундаменту. Нам виділили також брезент для накриття і чотири колоди, які ми мали вкопати у землю. Їсти нам обіцяли привозити на дрезині.

Першого дня нам і справді привезли обід, правда, разом з сухим пайком замість вечері, але наступного дня про нас забули – ні сніданку, ні обіду ми не дочекались. Що було робити? Пішли по городах – напорпали картоплі, накрали помідорів, розпалили вогонь і так пообідали.

Тим часом я подумав, що копання рівчаків для фундаменту лопатами – марудна справа, і подався на пошуки екскаватора. Екскаваторник погодився виконати цю роботу за три літри самогону, чудово, я швидко знайшов, де можна добути самогону, і виміняв його за мішок цементу. Екскаватор зробив свою справу, і нам залишилось тільки зачистити ті рівчаки, аби були рівні.

А їсти не везуть! Серед моїх солдатів був Цвільов, про якого я вже згадував, він був з Уралу і розмовляв так, що його важко було зрозуміти, бо голосні кудись пропадали, а відгукувався він на своє прізвище завше однаково: «Аят’прічьом?», знизуючи плечима, начеб і не до нього мова. Він мав великі кінські зуби і коли усміхався, то це скидалося на оскал черепа, от ми його й посилали на жебри, бо вже переконалися, що він своєю усмішкою міг добитися значно більше, ніж ми нашими жалібними розмовами. Та скільки це могло продовжуватися? Аж от приходить якийсь чоловік і просить у нас шпали. А що навзамін? Він буде нас годувати. Чудово. Правда, тільки обідами. Нема питань, але я прискіпливо обумовив меню: мусить бути м’ясо. По руках.

Сніданок – молоко з хлібом і сиром – я організував у бабці за цемент. Вечерю – картопля з маслом і кисляком – за цеглу з іншими господарями. І знову я, як на курорті. Солдати тішаться з моєї спритності, а коли у вільний час, а в нас він був весь вільний, і робити було нічого, я взявся провадити лікнеп, вони взагалі були у захваті. Я розповідав їм щось з історії, переказував прочитані книги, одне слово, намагався робити з матолків мислячих людей, бо, правду сказати, в залізничні війська брали самих дундуків і лише кількох з вищою освітою для штабної служби.