Юрий Винничук - Груші в тісті

– Салдатікі! Дєвку нада? Нєдорага. Всєво рубль.

– А де вона?

– Да вот лєжит в кустах.

Там і справді лежала розкарячена дєвка з заголеним пузом.

– Ти що, її закатрупив?

– Да ви шо! Живая! – і копнув її в ногу.

Дєвка заворушилася і щось пробелькотіла захриплим пропитим голосом. Ми подякували і пішли далі. А треба сказати, що залізничні війська у дівчат не котувалися. Поруч був стройбат, то там кожної суботи і неділі дівчата товпилися, бо ті мали гроші, а нам ніхто нічого не платив.

Під кінець служби мені і ще одному хлопцеві з вищою освітою замполіт доручив підготувати його до екзамену з англійської та написати реферат з політекономіки для московської академії. Мені випала англійська. Чи міг я сказати, що знаю її не на стільки, щоб когось учити? Методику замполіт вигадав свою: я мав його супроводжувати щодня по дві-три години і розмовляти з ним англійською. Замполіт був українцем і російська мова його була далека від ідеалу.

– Я ж знаю, как разговарівают амерікоси, – казав він, – ім насрать на граматіку. Ото і мнє насрать на граматіку. Ти меня нє учи, как складивать слова, оні самі складутся. Ти только постоянно пополняй мой словарний запас. Каждий дєнь новая тєма. Дом, сємя, природа, єдрі єго, лєто, зіма і поху…ілі, і поху…ілі. Поняв?

Далі виглядало це так: я сідав до нього в «бобик» і дорогою проказував англійські слова та їхнє значення, він повторював, потім ми приїжджали на будівельний об’єкт, виходили з авта, і замполіт починав крити матом солдат, які сачкували, я ходив за ним і проказував слова, він повторював і крив матом:

– Да шо ж ето такоє, єдрі єго мать? Е тейбл, блін! Віндовс, сука! Да ви ж тут ні х… нє прокопалі! Нє в ту сторону надо било копать! Овпен зе доо. Какой хєр вам сказал туда копать? Е бід. Какой сєржант? Давай єво сюда! Е велл!

Солдати дивилися на мене з підозрою: хтозна, що він там підказує, але не зачіпалися, бо ніяк не могли второпати моєї ролі. При цьому не було жодних підручників чи словників. Замполіт взагалі будь-які книги ігнорував, хоча замолоду дещо прочитав і любив, спілкуючись зі мною, згадувати «старіка Хема» – так він пестливо називав Гемінґвея. Але з таким самим пієтетом міг поділитися своїм враженням про черговий опус Леоніда Брежнєва:

– Ну, ти хоть понял, как он класна пішет, а? Какой у нєго тонкій стіль, какой юмор…

Я міг йому сказати, що Брежнєв не писав тих книжечок, які мусила тепер читати вся країна, бо ж видно було його рівень, його тупість і безнадійність, але, можливо, він саме цього й чекав, аби я зрадив себе, можливо, таким чином перевіряв мене, тому я підтакував і теж хвалив вишуканий стиль Лєоніда Ільїча.

З англійської знав «сенк’ю» і «вері мач». Я знав трішки більше, але дуже швидко мої знання вичерпалися, на щастя, кожне англійське слово має по кілька значень, я комбінував їх і так і сяк, уже навіть не замислюючись. Замполіт мав залізну пам’ять і, щоб не вляпатися, я записував усі нові слова, які йому підсовував, до зошита.

– Когда я буду знать тисячу слов, я скажу: стоп! – втішив мене замполіт.

Але до тисячі бракувало доброї половини, довелося слова вигадувати. Замполіт їх ліпив у речення і потрясав своїми глибокими знаннями інших офіцерів. Інколи між ними виникали дискусії, бо виявлялося, що хтось там знає теж кілька англійських слів і вважає, що таке-то слово звучить інакше, але замполіт на все мав свою відповідь:

– Англійскій язик на мєстє нє стоіт. Постоянно розвіваєтся. Ти когда учіл? Во! А я счас учу.

Вечорами замполіт придумав інший спосіб навчання – посилав мене з грошима в гастроном, я мав купити собі вино, йому горілку, ковбасу і сир з хлібом. Потім ми зачинялися в кабінеті і продовжували науку. Після кількох чарок замполіта тягнуло на інтим і він розповідав мені якісь історії, причому намагався і тут вставляти англійські та псевдоанглійські слова.

– Ти понімаєш, баби, гєрли, оні вері-вері хітриє. Оні умєют прітворятся. Ю так нє умєєш, ай так нє умєю, а оні запросто. У ніх зіс в блуд. Когда она знаєт, што она бютіфул, она іспользуєт етот свой йоб…ий бютіфул, єдрі єво в корєнь, на сто процентав. Она тєбя, бл…ь, просто загіпнотізіруєт своім бютіфулом. Но я тєбє телк ван вєщь. Ремембе на всю лайф: нам с ліца нє воду піть, тряпочкой накрил і впєрьод. То єсть как ета будєт… Щяс… Нам с тейбла нє вотер піть, текстіл накрил і фореве! Понял? І вопше, проблєм нє в етом, проблєм в том, что Родінє нужни герої, а пі…а рождаєт дураков. Вот гдє корєнь всєво евіла.