Юрий Винничук - Груші в тісті

– Юрік, мнє надо поймать етого чєловєка. Осталось два мєсяца. Потом он уйдьот.

Я вдав, що не розумію, по що йому йдеться:

– Якого чоловіка?

– Юрік, нє надо. Я всьо прекрасно знаю. Етот гандон факал май вайф. Я іх застал. Он удрал в кальсонах. Оставіл ето. Гдє он мог взять новиє брюкі і сапогі? Только в вашем взводє. Єслі он нє обращался к тєбє, то к кому? Вот із зе квешенс! Прісмотрісь повніматєльнєй, вот рємєнь, відіш? «Дембель-1977»! Я тут составіл спісок всєх дембелєй, коториє осталісь в часті і нє поєхалі на трасу.

Він простягнув мені список – там було виписано двадцять два прізвища, в тому числі і моє, адже я теж звільнявся за два місяці, але я б ніколи не посмів підбити собі чоботи і подряпати ремінь, бо не вважався «дідом». Я вказав йому на цю особливість і він викреслив шість прізвищ однорічників. Залишилося шістнадцять «дідів». Серед них був і Костя.

– Вот смотрі. Проць… Мог? Нєт, нє мог. Толстий. І кромє того молдаван. Далой. Татарінов мог? Нєт, нє мог. Дебіл. Ахмедов із санчасті мог? Нєт, нє мог. Чурка потому что.

За кілька хвилин у списку залишилося вісім кандидатів на коханця, в тому числі й Костя. Коло звужувалося, але ще не аж так драматично, бо вісім є вісім і вибрати з них когось одного не так просто. Замполіт чекав моєї підказки, але я знизував плечима. Тоді він вдався до підкупу:

– Єслі узнаєш, хто із ніх, уєдєш на мєсяц раньше домой.

Для солдата кожен день був на рахунку, недарма щовечора після відбою в казармі лунав вигук когось із «дідів: «Дєнь прашол!», а у відповідь: «І х… с нім!» Не забуду, як я перенервувався, коли під час служби з’явилася нова постанова уряду про те, що з вищою освітою мають служити не рік, а півтора. Це була трагедія, коли ти рахуєш дні, чекаєш кінця ненависної служби, а тут такий облом, а ніхто ж не хоче нічого розтлумачити, навпаки – знущаються, підколюючи, що ось тобі ще накинули півроку. Добре хоч друзі-зв’язківці розвідали, що це нас, призовників 1976 року, не стосується.

Я постав перед неабиякою дилемою: видати Костю, який не був мені ніким, ніщо мене з ним не пов’язувало, і виграти місяць, чи й далі вдавати, що нічого не знаю. Так, я вигравав місяць, але Костя міг програти добрих три, бо армійське начальство інколи з порушниками дисципліни поводилося безцеремонно і затримувало «дембель», в результаті замість листопада ті йшли з війська у січні, але це найменше, що могло хлопця чекати, замполіт міг організувати йому якусь провокацію – звинуватити у крадіжці, підшукавши серед солдат «свідків», – і відправити в дисциплінарний батальйон ще на рік-два.

Брати аж такий гріх на душу я не міг. Я обіцяв замполітові, що спробую розпитати інших солдатів з мого взводу, хто видав нові штани і чоботи, і задля чистоти акції таки розпитував. Замполіт під час вечірніх уроків за пляшкою інколи згадував про мою обіцянку і цікавився, як просувається справа, я казав, що ніхто не колеться. Він підозріло дивився на мене і знову собі наливав. Одного разу він випив більше, ніж завжди, і, схиливши голову на кулаки, застогнав:

– А жизнь, бл…, жизнь, бл…, мімо прошла!!! – і заридав. Я делікатно вислизнув з кабінету, тихо підозрюючи, що йому на тверезо може не сподобатися те, що я став свідком істерики.

Наближалась пора екзаменів, мій товариш здав реферат, замполіт його вислав і став лаштуватися до Москви, але з нашим «дембелем» усе зволікали, усіх інших однорічників відпустили, а нас тримають, хоча вже початок грудня. Врешті замполіт поїхав у Москву, ми втішилися і подалися до командира батальйону за перепустками, але виявилося, що замполіт попросив, аби нас із товаришем не випускали, доки він не задзвонить, що все гаразд. Це було повне западло, ми не знали, що робити. Аж ось командир батальйону кудись їде, а з траси прибуває начальник штабу, який не в курсі. Ми йдемо до нього, він без жодних церегелів підписує перепустки, і ми вільні, хутенько хапаємо свої речі, але, проходячи повз штаб, товариш каже, що забув щось у кабінеті в замполіта, лишає мені свою течку і зникає, за хвилину з’являється з такою радісною усмішкою, ніби виграв у лотерею тисячу карбованців. Нерви зашкалюють, у будь-яку хвилину може задзвонити замполіт і виясниться, що та англійська, якої він навчився, пса варта, і реферат до дупи. Та ось ми на КПП, нас пропускають, але перехоплює старшина з сержантом і вимагають пляшку. О Боже – мусимо зайти з ними у буфет і виставити. Це не триває довго, і ось ми нарешті їдемо на вокзал, а дорогою товариш розповідає мені, що він саме забув у кабінеті замполіта: