Юрий Винничук - Груші в тісті

У травні 1975 року я оселився у будиночку мого діда на Замарстинові. Мій будинок став третім у трикутнику львівського андеґраунду. Два інших – це будинки Миколи Рябчука на Кавалерійській на горішньому Личакові і Грицька Чубая на Погулянці.

Товариство складалося з літераторів, музикантів і художників – сюрреаліст Орест Яворський, що виглядом скидався на Гогена, його брат прозаїк Влодко, який писав під псевдо Волдмур Ікаса, поет Олег Лишега, поет, прозаїк і майбутній політолог Микола Рябчук, поетеса Зеновія Кубів, літератор і самодіяльний художник Ігор Гордієнко, поет Василь Гайдучок, поет, філософ і етнограф Роман Кісь, художники Роман Безпалків, Юрко Кох, Влодко Кауфман, Стефко Юзефів, Славко Шимін, музикант Віктор Морозов та інші.

Навесні Ореста Яворського, Рябчука, Гайдучка, Лишегу і Морозова відрахували з університетів та інститутів за участь у журналі «Скриня». Лишегу і Яворського забирають до війська, Рябчук разом з Гордієнком виїжджають на два роки у Карпати будувати колію, а Кісь чкуряє аж на Чукотку в етнографічну експедицію. Трохи згодом відрахували і Влодка Яворського, а на початку 80-х ув’язнили Кіся.

Наше товариство, ясна річ, скрашували гарненькі панночки, а також деякі оригінали, які самі нічого не творили, але тягнуло їх до нас магнітом. Психолог, залюблений у японську культуру, Ярослав Лесюк, який, між іншим, і запропонував у 2004-му помаранчевий колір для революції, вдавав, що уміє розмовляти японською, і міг виголошувати цілі промови, сенс яких ледве чи він і сам розумів. Ще був веселий і завше життєрадісний Помідор, самий лише вигляд його завше усміхненого обличчя піднімав настрій.

Любомир Копистянський на прізвисько Прум-прум, роздумуючи над чимось, неодмінно прум-прумкав губами, він нічого не писав, але був постійним учасником усіх наших пиятик, а головне, як і всі ми, тунеядцем – себто безробітним. Коли ми влаштовували читання, він ішов на кухню і чистив бульбу. Одного разу жартома ми розмірковували, що добре було б якогось багатія пограбувати, вибір упав на гінеколога, який робив підпільні аборти, слово за словом почали фантазувати, як спланувати цю акцію, поговорили та й забули. Але за кілька днів з’являється Прум-прум і повідомляє, що у нього вже є докладний розклад роботи гінеколога, фотографія дверей його помешкання, аби визначити, які відмикачки потрібні, а також він домовився про револьвер, який на всяк випадок нам може згодитися. Оце я називаю серйозним підходом до справи. Нам ледве вдалося йому пояснити, що ми усього лише жартували.

Якось Прум-прум привів у наше товариство невідомого хлопця, який писав вірші і дуже хотів почути думку фахівців, а за те, що така думка буде висловлена, виставив цілком пристойну «поляну». Як виявилося, то був давній мій знайомий ще зі Станіславова, з яким ми в дитинстві інколи гралися у війну або у футбол, він ніколи не виявляв літературних уподобань, походив з російськомовної родини переселенців зі Сходу. Я відразу запідозрив, що нам його підіслали. Вірші у нього були російські, але прочитав і кілька українських в стилі ХІХ сторіччя. Одне слово, графоманія повна. Але ми вийшли зі становища: пояснили клієнту, що високу поезію не можна слухати за столом з наїдками і напоями, сплавили його на кухню, а там його слухали вахтовим методом: по черзі. Не чергувався тільки бідний Прум-прум, почуваючись зобов’язаним. Серед тих псевдоукраїнських віршів траплялися і відверто провокативні, але я усіх попередив, що це за жук, і ніхто у жодні дискусії при ньому не встрявав. Через багато років я зустрів знову цього буцім-поета уже геть спитого, система, яка його використала, очевидно, і виплюнула.

В усіх нас були прізвиська, кожне з яких мало свою історію. Оскільки Грицько був гуру, то він сам собі вигадав псевдо Чубайрон, і я, коли став по його смерті записувати про нього спогади, боячись чергового трусу, зашифрував ці спогади під спогади про Байрона. Лишега у мене був Шеллі, Рябчук – Кітсом, я – Блейком і т. д.

Якось Лишега сказав Оресту Яворському:

– Коли я в жартах генерал, то ти тільки прапорщик.

З тих пір до них і прилипло: Лишега – Генерал, а Орест – Прапорщик. Згодом Генерал, після того як сотворив п’єсу «Друже Лі-Бо, брате Ду-Фу», став не просто Генералом, а китайським Генералом, для якого я вигадав ім’я Лі-Шень-Ґао.

Великим оригіналом був Ігор Гордієнко на прізвисько Кактус, у Морозова навіть пісня була про нього на слова Зені Кубів. Миколу Рябчука прозвали Кроликом через те, що під час п’янок у нього червоніли очі. Першу його дружину, відому перекладачку з англійської Марію Габлевич, Кактус з Прапорщиком прозвали Очковою Змією, оскільки вона носила окуляри. Вона намагалася якось упорядкувати богемне життя Миколи і не дуже раділа навалі друзів. Дружину Лишеги поетесу Наталку Мезенєву ця ж парочка прозвала Німецькою Самохідною Гарматою Типу Фердінанд, або просто і дохідливо – Фердінанд. Незважаючи на такі не надто естетичні прізвиська, обидві панни були неабияк привабливі.