Юрий Винничук - Груші в тісті

– Ну, ти читай, а я побіжу за вином.

Яке ж було його здивування, коли, повернувшись, він застав Олега, який продовжував декламувати поему, у тій самі позі з заплющеними очима і розгойданого. Не зупинився він навіть тоді, як пролунало апетитне булькання вина у склянки.

Це було непросте рішення після тривалого безробіття. Батьки мені раз на місяць передавали з Івано-Франківська велику спортову торбу, набиту харчами. В торбі було заморожене м’ясо, яйця, різні закрутки і консерви, але завдяки Олеговому апетитові, а також тому, що час від часу в мене відбувалися бенкети, запасів вистачало рівно на два тижні. Далі ми харчувалися тим, що Бог пошле, а що Бог нам рідко щось посилав, то доводилося переходити на підніжний харч.

В такі натхненні хвилини, коли Олег уже не міг писати, бо його СМОКТАЛО, ми вирушали на лови. На лови ми ходили в долину ріки Полтви (звучить, еге? – майже, як долина Луари), неподалік від нашої хати, де Полтва виривається з міцного кам’яного полону і тече широкими лугами й полями. У ті древні часи вона ще не була настільки смердюча й чорна, і там навіть водилися раки. Вода була досить мутна через намулисте дно, але присутність раків свідчила про те, що хімії у воді нема, адже раки не могли жити в забрудненому середовищі, а лайно ракам не перешкоджало. А що ми з Олегом виросли на річках, то лапати раків було для нас звичним заняттям. Крім раків траплялася й дрібна риба, яку ми витягали з нір у березі, хоча ми цією малою здобиччю рідко обмежувалися. У річечці таляпалися качки, а вздовж берегів біліли тлусті тушки пихатих гусей, їхній заманливий вигляд прокидав у нас інстинкт мисливця.

Якщо ви уявляєте собі галасливу картину метушливої погоні за гускою по лугах, то ви помиляєтесь. Для цієї світлої мети я брав із собою навмисне змайстрованого сака і мішок. Після того як ми завершували нашу підводну експедицію, я тихенько підкрадався якнайближче до зграї качок чи гусей і одним різким рухом ловив здобич саком, а за мить вона переселялася у мішок. Бенкети, які ми влаштовували після цих ловів, овіяні легендами, бо ж ми не могли спожити всю цю розкіш самі, а тому запрошували гостей. Гості ж віддячували тим, що розповсюджували захоплюючі історії про те, як харчуються справжні магнати.

Час від часу магнати обнишпорювали в хаті усі закапелки, визбирували порожні пляшки і несли їх на пункт склотари. Півлітрова пляшка коштували 12 копійок, сімсотп’ятдесятиграмова – 17. Саме на ту пору якийсь ідіот видав розпорядження приймати пляшки лише без наліпок, і уявіть собі, скільки ми з Олегом мусили намордуватися, аби ті наліпки поздирати. Приймальник прискіпливо кидав оком на пляшки, які ми розпихали по ящиках, потім швиденько пробігав пальцям по їхніх горлянках, вишукуючи надщерблені, і все, що на його думку було браком, відставляв набік. Зазвичай той брак йому залишався і він на ньому ще заробляв, вертаючи назад у ящики, але ми з Олегом заробити йому не давали і брак забирали з собою назад.

Навіть якщо ви дуже постараєтеся, то ніколи не здогадаєтесь навіщо це робилося, а секрет полягав у тому, що наступного разу ми знову приносили той самий брак разом з іншими пляшками, сподіваючись на те, що приймальник, поспішаючи, проочить бодай частину бракованих пляшок. Треба сказати, наші надії частенько справджувалися.

Зараз, коли я викидаю пляшки до смітника, мені пригадуються ті комічні моменти – ех, яким же скарбом були б ці пляшки три десятки років тому.

Потреби мої в ті часи були більше ніж скромні, і гроші я витрачав винятково на книги, але часто, аби придбати нову книгу, я мусив продати котрусь стару. На щастя, якраз тоді в самий розпал книжкового буму подвоїли ціни на книги попередніх років видання. То був час, коли з полиць книгарень змітали геть усе, що тільки вартувало уваги.

У своїй книгозбірні я завше міг знайти щось таке, що мені вже не було потрібним. Раз чи два на місяць я робив ревізію і вирушав до букіністичного магазину. Крамниця на Валовій, де тепер кафе «Соната», приваблювала тим, що на зміну колишнього інтелігентного завідувача, єврея і бібліофіла, прийшов тупуватий відставник-східняк. На книгах він розбирався, як вовк на звіздах, і приймав геть усе, навіть відверту макулатуру та всюди ставив подвійну ціну, а що найголовніше – відразу ж платив. До всього цей загалом добродушний чолов’яга ні в зуб ногою не тямив у польській мові. Це було теж для мене важливо, бо я багато купував і польських книг, які після прочитання не бажав тримати на полицях і теж успішно здавав до букіністики.