Юрий Винничук - Груші в тісті

Перед тим Ямінський завів мене до театру Заньковецької, де Грицько працював освітлювачем. Саме тоді приїхала до Грицька з Києва пишна діва, майбутня дружина Олега Лишеги – художниця і поетеса Наталка Мезенєва. І от ми усі четверо подалися на пиво в «Комарик» – так називалася кнайпа у підвалах театру. Діва була симпатична, на голову вища за Грицька, у всьому білому, з довгим волоссям. Для мене ця парочка скидалася на Снігову королеву і Кая.

А ввечері відбувся вечір поезії. Зібралося зо три десятка осіб різного віку. Чубай читав поему «Відшукування причетного» стоячи, спершись обома руками на спинку крісла. Читав так, як ніхто й ніколи на моїй пам’яті ще не читав. Читав з павзами, з особливою інтонацією, і саме ті павзи мені запам’яталися найбільше, бо тоді усі слухачі затамовували подих і чекали наступних слів. Тиша була мертва.

І коли Грицько запропонував, аби і я щось прочитав, мені стало ніяково, мені було просто соромно читати свої вірші. Все ж я прочитав кілька. То були верлібри, якась сюрреалістична еквілібристика, якою я на ту пору захопився. Ефект від моїх віршів був, звичайно, куди скромніший. Грицько мужньо витримав моє читання, після чого запанувала мовчанка. Присутні, мабуть, чекали, що ми станемо обговорювати одне одного. Я почувався ніяково, але на щастя з’явилося вино і нарешті зруйнувало мовчанку.

Після того вечора Чубай запросив мене до себе на Погулянку. Наступного дня я скористався цією нагодою. Коли він мене залишив у своєму кабінеті, я був вражений чудовою книгозбірнею, я стояв і розглядав книги, раптом з сусідньої кімнати забіг маленький худенький хлопчик з лялькою, він був чимось розгніваний, вдарив мене лялькою по нозі і зник. То був Тарасик.

Потім ми пили вино і розмовляли про літературу. Гриць жодним словом не обмовився про мої вірші, а я якось не насмілювався у нього про них запитувати. На прощання він дав мені почитати Томаса Еліота в російському перекладі. З Еліотом я повернувся до Франківська і, коли став читати, то зрозумів, чому Чубай мені так нічого й не сказав про мої вірші. Зрештою, він цього не робив і пізніше, єдині випадки, коли мене хвалив, – це в якому-небудь товаристві, а позаочі любив пліткувати, обговорювати всіх і вся, перемелювати кісточки і змішувати з лайном.

Я часто наїжджав до Львова і щоразу провідував Чубая. Перед новим 1973 роком я приїхав до Львова з Іваном Іовом, поетом, який був родом з Запорізької області, але якийсь час жив у Станіславові в своєї сестри. Ми збиралися зустрічати Новий рік в товаристві Данусі і Галюсі на Майорівці. Ми з Іваном були вбрані в гуцульські сердаки і виглядали досить колоритно навіть для Львова, на нас усі зглядалися, коли ми тинялися містом. Завітали ми й до Чубая, він показав нам перший випуск журналу «Скриня» і запропонував підготувати наступний. Ми радо погодились. Спілкувалися ми, лежачи на підлозі на сердаках, в Чубая ми і заночували.

Я тоді ще не знав, що Грицько перебуває в остракізмі, що В’ячеслав Чорновіл оголосив йому бойкот, чимало його друзів відреклися від нього, а наш візит для нього був святом. Згодом ці наші розмови з Чубаєм стануть відомі в КГБ, бо Іван, сестра якого в поважному віці вийшла заміж за кагебіста, усе чесно своєму швагрові розповів, а КГБ його взяв за задницю, коли він попався в Кам’янець-Подільському інституті на крадіжці стародруків. Тоді й розкрутили його по повній програмі. В цьому Іван мені сам признався у 1985 році, а потім десь у 1999, п’яний, немилосердно захриплий, вихудлий, знаючи, що стоїть на порозі смерті з раком горла, просив вибачення за те, що всіх поздавав, а здав він багатьох знайомих.

У березні 1974, коли у Франківську почалися політичні процеси, я втік до Львова і жив то в якихось знайомих, то у стрийка, то в гуртожитку прикладного інституту разом з поетом Ярославом Павуляком. Славко і франківський художник Василь Корпанюк, який власне і познайомив мене зі Славком, просвітили мене, що Чубай небезпечний, бо на суді дав погані свідчення про Калинців, але коли зараз перечитати матеріали суду, то свідчення Чубая не видаються такими страшними, та й посадили б Калинця так чи інак.

На початку квітня я приїхав додому помогти батькам копати город, а 4 квітня о восьмій ранку зграя кагебістів з понятими увірвалися до хати моїх батьків з обшуком, працювали вони до восьмої вечора, а потім забрали з собою, мама перехрестила мене, і я подумав, що вже не скоро повернуся назад. Мене протримали в КГБ допізна, але відпустили, серед вилученої у мене літератури не було самвидаву, а тільки довоєнні книги, а в рукописах теж не знайшли особливого компромату. Проте вони вже знали про моє знайомство з Чубаєм і розпитували, хто нас познайомив, я сказав, що сам його знайшов, а всі наші розмови обмежувалися літературою.