Юрий Винничук - Груші в тісті

Наприкінці літа 1974 року Славко виїхав у Москву, надрукувавши на моїй машинці вірші, і поступив у літінститут. Я лишився сам. І знову став провідувати Чубая. Були такі періоди, коли ми бачилися ледь не щодня. Восени 1978-го Гриць заманив мене влаштуватися художником-оформлювачем на ізоляторний завод. Ми працювали у сусідніх цехах, робота була не тяжка, досить було прийти двічі на тиждень і щось намалювати чи написати. А потому ми верталися пішки додому і зазвичай влаштовували собі пікнік у лісі, брали вино чи пиво, якусь закуску, сідали на повалених деревах і мололи язиками про усе на світі.

Чубай мав кулінарні нахили, і ми з ним частенько готували якісь страви. Окремі з них лишилися в моїй практиці й досі. Наприклад, канапки. Хліб намастити маслом, покласти плястерка помідорів, посолити, поперчити, а зверху накрити плястерком сиру. Канапки запікати в братрурі або, загорнувши у фольгу, в тостері.

Мені батьки постійно передавали харчі, так що я мав завше доволі м’яса, і ми з Грицьком ходили собі до лісу та смажили шашлики, а то якось навіть смажили серед ночі на патичках вареники. Звичайно, ми й випивали, але зовсім небагато. Якщо горілку, то чвертку на двох, а якщо вино, то пляшку. Якось навіть не тягло на більше.

Він міг підтримувати дружні стосунки (це не значить товаришувати, бо він не товаришував ні з ким по-справжньому) будь з ким, оскільки до цього його спонукав голод на знайомих. Остракізм його дуже мучив, він не міг змиритися, що деякі колишні друзі так хутко відреклися його, це деколи викликало їдкі репліки про того чи іншого знайомого, він охоче пліткував про Рябчука, Морозова, Лишегу, про їхніх колишніх чи теперішніх жінок, при цьому вигадував цілі історії про те, як затягнув їх до літератури, сформував їхню свідомість. Морозов, мовляв, як приїхав до Львова, то ні слова не умів українською і називав галичан бандерівцями. Сам Морозов це заперечив, та, зрештою, я й сам згодом переконався, що це чергова фантазія, коли побував у гостях в мами Морозова у Кремінці.

Але досить було комусь, про кого Грицько розповідав якісь скабрезні речі чи казав «та він дурний», завітати до нього, або хоча б постояти і порозмовляти з ним на вулиці, як Грицько враз перевтілювався, настрій і ставлення його до цієї людини кардинально мінялися.

Я не пригадую жодної людини, про яку б він у той чи інший час не кпив або не пльоткував, плітки він любив, і я, мимоволі піддавшись його впливу, часом постачав його якимись новинами, і тоді він починав утішно сміятися – тим характерним для нього їдким сміхом, який у присутності об’єкта був особливо нестерпним і деколи викликав лють і новий період ворогування.

Одного разу 1975 року я запросив Грицька на Великдень до своїх батьків. Батьки й далі жили у тій хаті на Софіївці, 10, де минули моє дитинство і юність. Вони від часу обшуку дуже з підозрою ставилися до моїх знайомих, бачачи у них чергову для мене загрозу. Я сказав, що Грицько працює зі мною в архіві й не називав його прізвища, бо тато міг би відразу пригадати собі, з ким має справу.

Після сніданку, який затягнувся ледь не до обіду, ми подалися на прогулянку містом, бо Грицько ніколи раніше тут не бував. І ось, прогулюючись, Грицько мене запитав:

– Кого б з місцевих письменників могли ми провідати, щоб припасти нашими непорочними вустами до чогось вічного, джерельно-чистого і живодайно-цілинного?

– Та не до кого ж, – кажу, – як не до Степана Пушика, – бо Євгена Барана ми ще тоді не знали, а то б і до нього припали.

І поплуганили ми до Пушика. Але дорогою підступний Мефістофель питає:

– А як, ти гадаєш, зреагує наш поет-пісняр на моє ім’я?

– Погано, – зітхаю. – Бо він хоч і джерельно-живодайний, а все ж обережний.

І вирішили ми видати Грицька за когось київського, але не надто відомого. Вибір упав на Миколу Воробйова, чудового поета, який у 60-х мав кілька публікацій і вважався одним з провідних поетів київської школи. Правда, він ще жодної книжки не видав і в Спілці не числився. І хоча за кордоном його друкували, а вірші ходили у списках, Воробйов нам підходив ще й тому, що політикою не займався. Отже Пушик міг його не остерігатися, а читати мусив напевно. А якби я сказав Пушикові, що зі мною Чубай, він би на і на поріг не пустив.

Скажу чесно: Пушик нам втішився і пригостив смачним борщем, а потім повів місто показувати. Так ото до вечора ми й водили козу.

А десь так за місяць-два, перебуваючи в Києві, поет-пісняр розшукав Воробйова і з жахом виявив, що став жертвою підлих пройдисвітів. Як на те після здибанки з Пушиком ми з Грицьком провідали ще Василя Корпанюка, якого він знав зі Львова. І ось Василь, почувши від Пушика історію з Воробйовим, відразу ідентифікував, хто то був насправді, і не тільки, бо ще й просвітив Пушика на тему: Чубай – агент КГБ.