Юрий Винничук - Груші в тісті

Квіця тільки пригублював чарку, бо ми йому пити заборонили, щоб не понесло, і з заздрістю дивився, як ми спорожнюємо свої. Звідкись узялась гітара, і панночки напосілися, аби Віктор заспівав. Це не був надто відповідний момент, бо саме принесли печену гуску.

– Ой, хлопці, – зітхнув Віктор, – здається, я вже на репетицію не потраплю.

Закінчився вечір тим, що між Галюсею і Квіцею зашпорталася любов. Цього нам якраз і треба було. З того дня знову чекали нас гостинні столи з обідами, все повернулося на свої круги, але тепер ми уже приходили не вдвох, а втрьох. Квіця, який досі не губився в товаристві дівчат, у ролі німця був скований і не знав, з котрого боку має підкрадатися до Галюсі, я радив йому не квапитися, пояснюючи, що він же ж інтелігент, а Галюся цнотлива львівська панна.

– Мені здається, я повинен сьогодні її поцілувати, – надокучав мені своїми бздурами з самого ранку.

– Спробуй тільки, – говорив я грізним тоном і випихав його за двері…

Але Квіця горів, палав і стриму не було. Ми з Грицьком відчували, що все наближається до логічного завершення. Одного дня Квіця нам сказав, що Галюся в нього закохана, він теж втріскався по самі вуха і збирається їй у всьому признатися. Ми з Грицьком перезирнулися.

– Квіця, – сказав Грицько, – підійди до дзеркала.

Квіця слухняно підійшов до дзеркала.

– Подивись уважніше і скажи, що ти бачиш?

– Не по-о-няв!

– Тоді я тобі поясню. Напруж свої мізки і подумай: що в тобі могла знайти така гарна дівчина?

– Ти шо, мене ображаєш?

– Ні. Констатую факт.

– Ну, добре, і що вона в мені знайшла? – поцікавився Квіця.

– Я тобі поясню: німця.

– Не може бути.

– Вона ж думає, що ти її забереш на Захід, – сказав я. – А ти її можеш забрати хіба до баби на село.

– Це неправда, – злився він. – Я вам доведу!

– Ну, все, гавкнули наші обіди, – зітхнув Гриць.

Була неділя. Квіця вбрав мої мешти, вилив на «чайник» півпляшки якоїсь лаванди, вкрав у мами три карбованці на квіти і пішов свататись. Повернувся Квіця опівночі. Я вже спав, але він мене розбудив і почав зі сльозами на очах розповідати про своє падіння.

По кількох місяцях облоги фортеця врешті готова була вивісити білий прапор. Галюся дала себе розібрати, але в ліжку конче прагнула почути про перспективи на майбутнє, бо то у них там, у Німеччині, прийнято, що до шлюбу лізуть у ліжко, а в нас інакше, в нас традиції і таке інше. І тут Квіця, обслинюючи її лебедині ручки, з завмиранням серця починає оповідати, що він зовсім не українець з Франкфурта, а місцевий хлоп з Личакова, і що то тамті два шалапути його намовили, а він і не сподівався побачити тут таких гарних, таких порядних панночок, яких просто-таки гріх обманювати, гріх, який він готовий спокутати, і що якби не знайомство з живим Морозовим, то він би ніколи на таку авантуру не підписався, і що йому жахливо як незручно і… і… і…

Гарненькі кругленькі оченята Галюсі стали ще круглішими, обуренню її не було меж, вона зірвалася з ліжка і покликала Данусю, удвох вони викинули бідолашного жениха на вулицю і заповіли, аби й дорогу назад забув.

– Хіба ми тебе не попереджали? – спитав я.

– А мо… мо… може, ти пі-пі-пі-деш і скажеш їм, що я пожартував? – з надією лопотів бідолаха.

– Не думаю. Ти ж, матолку, коли зізнавався їй у всьому, то, напевно, перейшов на людську мову без діаспорних викрутасів, еге?

– Пе… пе… перейшов… О-о-ой, я-а-кий же я му-да-ак!

Більшість моїх знайомих відмазалися від армії саме таким чином, що лягли на якийсь час до психдиспансеру. Гриць не був винятком, він теж провів там два місяці, але мав змогу виходити в місто і, коли ми здибалися, розповідав про вар’ятів, що то дуже милі люди. Серед них навіть траплялися поети, вірш одного такого хворого він цитував напам’ять. Пригадую тільки щось про море, а останній рядок звучав так: «Море – це мій ґудзик».

Гриць казав, що у тій лічниці йому дуже добре, має багато вільного часу і може писати. На прохання головного лікаря оформляв стінну газету і публікував вірші хворих. Але ввів цензуру: вірші мусили бути українські. Бідні вар’яти, які писали російською, мусили перекладати свої творіння на українську, в результаті виходили верлібри, бо їм уже ліньки було римувати вдруге.

Якась медсестра симпатизувала йому і час від часу запрошувала до своєї комірки, де вони там пили спирт, розпустивши його чаєм. Медсестра була молода і закохана в поезію. Гриць читав їй вірші, а вона не могла надивуватися, що він тут робить і поривалася його визволяти, бо про те, що Гриць перебував у лічниці добровільно і по блату, знав тільки головний лікар.