Юрий Винничук - Груші в тісті

Чубай до євреїв ставився цілком нормально, як і до будь-якого іншого народу, не любив лише «русскіх єврєєв», які відхрещувалися від свого єврейства, які зрікалися своїх родових імен і прізвищ і ставали Озєровими, Соколовими, Орловими і т. д. Якось Грицько привіз із Москви довідник Союза пісатєлєй Москви, де вказано було дійсні прізвища цих літераторів, більшість із них були євреями. Сходознавці, пушкіновєди, перекладачі були євреями сливе поголовно. Гриць був також свято переконаний, що і Пушкін єврей, бо ж по дідові був Абрамович. Цього для Грицька було достатньо.

Якось я сказав, що Баратинський оригінальніший за Пушкіна, бо Пушкін багацько своїх віршів просто передер у французів.

– Та й він єврей, – відмахнувся Грицько.

– Хто – Баратинський? – здивувався я.

Відповідь звучала безапеляційно:

– Євгєній Абрамовіч?

Промовивши це, Чубай мовби вирішив будь-які сумніви, щодо походження Баратинського, хоча в ті часи Абрамом, Давидом чи Ісааком могли назвати і християнина.

Колоритним персонажем був Сергій Ф. Він керував літературною студією в РОКСі і згуртував довкола себе російськомовних інтелектуалів. Розмовляв Сергій винятково російською, був і сам неабияким інтелектуалом, нарівні з ним міг дискутувати хіба Роман Кісь, бо я настільки філософією і новітніми течіями в літературознавстві та лінгвістиці не переймався.

Я вже казав, що Гриць позаочі міг бути в’їдливим. Не пошкодував він і Сергія, написавши у 1978 році вірша, якого пізніше Віктор Морозов поклав на музику і частенько виконував у нашому товаристві. Досі ця пісня не публікувалася, я ж дозволив собі лише прізвище героя скоротити.

Одного разу Грицько, побачивши в моєму туалеті – а то була стара дерев’яна буда в кутку подвір’я – нічого не варту книженцію Володимира Дрозда, – сказав:

– І в мене в кльозеті висить така сама книжка.

Льоня Швець на те пожартував:

– Це свідчить про ваші спільні смаки.

– Це скорше свідчить про спільні смаки наших задниць, – відказав Гриць.

1979 Новий рік я зустрічав у товаристві Грицька і Галі Чубай у мене вдома на Замарстинові. Чому нас було тільки троє? Бо інколи і на хитрого лиса трапляється інша хитрість.

Я зустрічався одночасно з двома дівчатами – Надею і Танею. І спланував цей вечір таким чином, щоб зустріти Новий рік з обома, але щоб вони не пересіклись. Отже Таня мала приїхати о сьомій вечора, а об одинадцятій на таксі їхати до своїх батьків, Надя жила неподалік і повинна була прийти після одинадцятої.

Усе мало грати, як за нотами. Але не зіграло. Усі мої дівчата полюбляли попліткувати з моєю сусідкою, і коли приходили до мене, то забігали й до неї. Я тут теж намагався усе регулювати, аби вони не зустрілися, але ж телефону у мене не було, і одного разу за кілька днів до Нового року вони таки перетнулися у сусідки за моєї відсутності. От вони там і порозумілися й вирішили мене провчити – не прийшли обоє.

З Танею після цього ми розбіглися, а з Надею я помирився. Чесно кажучи, це навіть добре, що так сталося, бо ми собі утрьох цілком не зле відсвяткували. Нам було про що поговорити. І я навіть думаю, що присутність дівчат, які мали зовсім інші культурні інтереси, ніж ми, тільки б усе зіпсувала.

Інколи я відчував на собі якийсь магічний вплив Грицька. Одного разу ми з ним прийшли в компанію, де я нікого не знав. Там були музиканти і художники, компанія сиділа колом на підлозі і заряджалася вином. Грицько став обходити усіх по черзі, тиснучи руку і проказуючи:

– Грицько… Грицько… Грицько… Грицько…

Я йшов за ним, ручкався і автоматично повторював:

– Грицько… Грицько… Грицько… Грицько…