Юрий Винничук - Груші в тісті

Десь на середині кола я раптом з жахом усвідомив, що кажу щось не те, але вже було пізно. Всі, і в тому числі Гриць, вирішили, що це такий прикіл і зустріли це жартами. Я не став їх розчаровувати, бо насправді я це зробив необдумано, а мовби перебуваючи під гіпнозом.

Наприкінці 70-тих років стало дихати легше. Рябчук уже прорвався зі своїми літературними статтями і перекладами в часописи і підбив на це також мене, а Гриць нарешті надрукувався в альманасі «Вітрила» і зумів поступити в Москві до Літературного інституту.

Якось він розповів мені, що має зробити в інституті доповідь про якогось українського поета, бажано малознаного, і став зі мною радитися, кого б то вибрати. Спочатку ми зупинилися на Володимирі Свідзінському, але раптом в Грицька знову заграла жилка авантурника і він вирішив, що Свідзінським він уже нікого не здивує, бо вже усім і так про нього безліч разів розповідав і декламував. Треба когось такого, щоб його ніхто не знав.

– Ну, тоді давай когось вигадаємо.

– Це ідея.

– Нехай то буде поетеса, яка померла замолоду перед війною.

– І вона мусить мати якесь не тривіальне ім’я і прізвище. Щось мелодійне, лелійне…

Ми почали перебирати різні імена: Квітослава, Дзвенислава, Меланія, Рома, Дана… Врешті, з добру години катуляючи на язиках усі ці імена, ми зупинилися на Мальві.

– Звучить, як халва, – втішився Гриць. – Залишається прізвище.

З прізвищем пішло легше, ми відразу вирішили, що воно мусить бути теж двоскладове з наголосом на першому складі. І так народилася Мальва Ланда. Мені це ім’я дуже сподобалося, воно звучало так екзотично, а водночас і по-українському, що відразу в уяві сплила якась юна панна в капелюшку з квітами і в довгій сукні.

Наша розмова відбувалася у ліску на Погулянці. Ми лежали на траві, пили вино і фантазували історію життя Мальви. Вік, у якому вона мусила померти, викликав у нас суперечку, бо я пропонував двадцять років, але Гриць вважав, що варто їй додати ще кілька років, аби вона встигла більше написати.

– Для чого це? – не зрозумів я.

– Як для чого? Невже ти думаєш, що ми на якійсь невеликій добірці віршів зупинимося? Ми напишемо за неї цілу книжку віршів, утнемо роман у стилі Сильвії Плат, але такою мовою, якою він міг бути написаний в Галичині у тридцятих роках. Уявляєш, яка то буде сенсація?

– А ти знаєш, я, коли працював в архіві, то назбирав там цілу купу чистих аркушів. Їх виривали з довоєнних документів, аби папки не були такі товсті, і викидали. Так що можна навіть підробити рукопис.

Гриць загорівся ще більше, і ми домовилися, що кожен з нас спочатку напише по кілька віршів для Мальви, а після тієї доповіді, коли він повернеться з Москви, візьмемося за написання книжки.

За кілька днів ми зустрілися знову і прочитали одне одному вірші Мальви. На ту пору обоє ми вже писали верлібрами і дуже рідко вдавалися до римованої поезії, але вірші Мальви були цілком у стилі того часу.

Коли ж Гриць повернувся з Москви, то вдоволено розповідав, який фурор викликала його доповідь, як усі кинулися перекладати Мальву, і він уже навіть отримав листа, що її вірші опубліковані в якійсь алтайській газеті.

Але виявилося, що у Москві живе правозахисниця з таким самим ім’ям і причому вона єврейка, та коли Грицькові звернули на це у Москві увагу, він без тіні подиву заявив, що то мусить бути псевдонім, що, мабуть, правозахисниця чула про поетесу Мальву і взяла собі таке ім’я, не характерне для євреїв. Бо що то за прізвище Ланда, коли має бути Ландау?

Дивовижа полягає в тому, що ні я, ні Гриць ніколи про цю правозахисницю нічого не чули, ми до цього імені прийшли абсолютно спонтанно, перебравши перед тим десятки різних варіацій.

Доповіддю у Москві Гриць не обмежився і став популяризувати Мальву ще й у колі російськомовних інтелектуалів у Львові. Це товариство збиралося в РОКСІ на літературні читання, запрошували і мене з Чубаєм та Лишегою. Одного разу я читав там свою поему, а іншого разу – цілу лекцію про українську демонологію.

Коли Чубай і там виголосив доповідь про Мальву, то розгорілась дискусія, чи могла читати Мальва Ахматову і Цвєтаєву. Треба сказати, що ні я, ні Гриць цих поетес не читали і ніколи не були у захваті від російської поезії того часу. Отже жодного впливу вони мати не могли, але ж не могли ми про це сказати вголос. Тому тільки й залишалося, що, переморгуючись, самовдоволено стежити за дискусією.

Не знаю, що сталося з Грицьковими віршами у стилі тридцятих років, свої я опублікував в романі «Мальва Ланда», так і не зумівши визволитися від чару цього імені. Спільного роману ми так і не написали, бо незабаром Гриць помер. Але мене не полишила та легенда, яку ми з ним про Мальву вигадали, і я через десять років використав її у своєму романі.