Юрий Винничук - Груші в тісті

Весною 1982 він жив уже з передчуттям смерті, переважно перебував у лікарні. Коли ми зустрілися в квітні, я побачив, що він дуже схуд, посумнів. Ми довго тинялися вулицями, і він мене не відпускав, усе говорив і говорив, але жодного слова про хворобу. Я навіть і думки не припустив, що бачу Грицька востаннє.

Тим часом у лікарні розігрувався останній акт драми. Добре знаючи, в якому стані Чубай, завідувач відділу 5 лікарні змушував його малювати стенди та оформляти стінну газету. Як і нині, тоді теж усе вирішували хабарі.

– Дай лікареві гроші, – попросив Гриць дружину. – Якщо візьме, буду ще жити.

Галя послухала і дала лікареві п’ятдесят карбованців. Нащадок Гіппократа гроші взяв. Надія засвітилася знову: якщо взяв – отже, збирається лікувати. Але лікар уже добре знав, що шансів нема, бо ще того самого дня за кілька годин перед тим, як узяти гроші, сказав на «планьорці», що Чубай до ранку не доживе. І не помилився. О пів на другу ночі 16 травня 1982 Гриць помер на руках у Галі.

Напередодні я гостював у своїх батьків в Івано-Франківську і у ніч його смерті невідомо з якого дива напився з сусідом домашнього вина. Ніколи раніше чи пізніше я так не впивався, і було мені чомусь жахливо недобре. Я потім навіть уточнював годину його смерті й пригадував, що я робив тоді, бо ліг десь о третій.

Наступного дня, коли я приїхав до Львова, подзвонив Микола Рябчук:

– Грицько помер!

Мені мовби щось у душі обірвалось, раптом зрушилися всі загати, і хвиля розпачу залила груди, я не зміг стримати сліз, на той час це була найбільша втрата в моєму житті.

Ніколи не забуду, як ми несли труну, як стукали нею тричі в поріг, а я намагався не дивитися на мертвого Грицька, бо він для мене усе ще був живий, а потім на цвинтарі на Сихові ми побачили якусь геть мілку могилу і взялися самі її розкопувати, Микола Рябчук виголосив промову, хоча за нами стежили кагебісти і знімали усе на камеру, сподіваючись багатого улову, але нічого не відбулося такого, що б могло потішити їхні чорні серця. Поминати до хати Грицькової ми не пішли, а подалися до Валерія Шаленка, і там пили, згадували, плакали, і не могли стримати сліз, і ніхто їх не соромився.

То було моє перше велике кохання і, як кожне перше велике кохання, щасливе уже тим, що не завершилось шлюбом. На Світлану я звернув увагу ще в школі, хоча ми навчалися в різних класах, в інституті ми опинилися в одній групі. Нас було лише двоє з Франківська, решта біля півсотні студентів походили з районних містечок та сіл.

Світлана спочатку зустрічалася з моїм товаришем і навіть збиралася за нього заміж. Я в цю ідилію не втручався, але коли ми після другого курсу поїхали працювати піонервожатими до піонерського табору в Брюховичах, Світлана сама мене виманила прогулятися пізнім вечором. Незважаючи на те, що ми були однолітками, Світлана у всьому вела перед. Перша запропонувала відокремитися від товариства, яке обмивало наш приїзд у табір, перша мене поцілувала і перша мене спокусила, цілком слушно зауваживши, що пальчик пора замінити чимось суттєвішим. Правда, це сталося значно пізніше, бо там-таки у Брюховичах вона поцікавилася у мене, коли я збираюся одружуватися. Я необдумано ляпнув, що років у двадцять п’ять. В результаті після того, як ми ціле літо зустрічалися, вона повернулася до попереднього хлопця, вирішивши, що чекати шість років на шлюб марна справа. То було у вересні. А вже у квітні вона висмикнула мене в парк і поцілувала, повідомивши, що любить тільки мене.

В коханні можна пережити лише два найбільші потрясіння. Перше – коли ти її не добився і друге – коли добився. О ці перші побачення, тримання за ручку, несміливі пригортання, поцілунки на лавочці в парку. Невже це я? Той, про якого колись писали: цей збоченець з «Post-Поступу». Але я справді був тоді надто соромливий. І навіть наш перший сексуальний контакт був не повний, Світлана залишилася панною, в чому радісно переконалася її матінка, запровадивши її до гінеколога. Та після того ми вже сміливіше займалися любощами, і от якогось дня Світлана повідомила, що вагітна. Ну і я, як мужній лицар, заявив, що просто зобов’язаний на ній одружитися.

Того ж дня я звістив цю епохальну новину батькам. Батьки поставилися до забаганки двадцятилітнього хлопця з повною серйозністю. Вони перш за все вияснили, хто моя обраниця, та коли дійшло до її батьків, я нічого путнього не міг сказати. Батька я не раз бачив у військовій формі, а мати була домогосподаркою. Але моїм батькам достатньо було прізвища, аби буквально наступного дня усе вияснити. Ними опанував неприхований жах. Батько Світлани виявився начальником тюрми КГБ!