Юрий Винничук - Груші в тісті

Мої історії про духів ставали все менш цікавими, а фінали – безнадійно передбачуваними. І тоді вона мене кинула. Я був у розпачі. Це ж треба! Тоді, коли я вже міг її інколи обняти за талію, коли міг у кіно впродовж усього сеансу тримати за пальчики! Навіть після того, як дізналася, що я заради неї став сам творити історії про духів.

Більше ми не бачилися. Я ще кілька разів дзвонив їй, ба навіть розповів, що познайомився зі справжньою відьмою, але вона мені нагадала, що історію про справжню відьму я їй вивалив у перший же вечір. Про те, що це вже інша справжня відьма, вона не повірила. І даремно, бо то таки справді була жива відьма, до якої я навмисне поїхав і почув від неї кілька дуже цікавих оповідок. Заради Ірці я був готовий навіть вирушити з відьмами на Лису гору.

Я дуже хочу згадати її прізвище. І не можу. А шкода. Мені хочеться, щоб це прізвище увійшло в історію. Таких дівчат, які «крутили динамо», у мій час називали «динамістками». Вона була типовою «динамісткою». Шкода, що я не можу пригадати її прізвища. Навіщо? Ну, от, скажімо, хтось із її знайомих прочитає і задзвоне до неї:

– Ірка! Про тебе оповідання написали!

– Та йди! Не може бути!

Уявляєте, яка радість! Тобі вже за п’ятдесят. Ти вже нічого особливого від життя не чекаєш. Чоловік, який не знає жодної моторошної історії, діти, які щонеділі після служби Божої ввалюються з галасом на пироги, а ще целюліт, мігрень, закрепи, вуса, зуби… І тут така несподіванка! Вона читає оповідання і починає болісно пригадувати автора. Книжки мої їй не знайомі. Адже там так рідко зустрічаються духи. Вона взагалі рідко читає. Ну, хіба Марініну перед сном… жіночий журнальчик з плітками… Частіше дивиться телевізор – серіали, фільми жахів…

Якби вона мене тоді не продинамила, ми б одружилися, прожили б років три-чотири, але вона однаково мене б кинула, зрозумівши, з яким ідіотом звела її доля. Мало того, що не хоче ходити на роботу, як усі нормальні люди, то ще й пише якусь дурню, якої ніхто не хоче публікувати. Хіба можна з таким типом будувати майбутнє?

Тепер я рідко буваю у Франківську, але часом під час прогулянки зустрічаючи якусь інтелігентну жіночку відповідного віку, схожу на тумбочку, думаю: «А може, це моя Ірця?» Мені навіть кортить гукнути їй:

– Привіт, Ірцю! Не хочеш послухати нових історій про духів? Тепер я їх знаю сотні! У мене цілий стелаж забитий моторошними оповідями, казками і легендами про усіляку нечисть. Я сам видав кілька таких збірників. Уявляєш, яке б у нас було чудове життя, якби ти мене не кинула і років п’ятнадцять терпляче годувала дармоїда, аж поки він не виб’ється в люди і не почне годувати тебе?

Та тільки я так ніколи не скажу. Життя з людиною, яка не уявляє собі жодного дня без чергової історії про духів, може завершитись тим, що одного прекрасного дня я сам став би духом і страшив її по ночах.

Але я вдячний Ірі. Раз, що завдяки їй я навчився кількох слов’янських мов, два, що нашкрябав кільканадцять непоганих моторошних оповідань, і три за те, що вона мене кинула. Бо одна річ, коли нових і нових історій про духів вимагає від тебе юна зваблива і незаймана панночка, а інша, коли це чинить поштива пані, схильна до повноти.

Вона якийсь час дивилась мені в очі з таким виглядом, начеб хотіла в них утопитися. Потім сказала:

– Я вагітна.

З ким не буває? Цілком природно, що рано чи пізно це мусило трапитися і зі мною. Я заплющив очі і спробував уявити себе батьком. Нічого страшного, навіть цікаво. Але от її уявити мамою я не міг. Зате уявив її матінку, як вона повчає мене життя, і зрозумів, що мушу сказати те, що мушу:

– Добре, я дам тобі гроші.

– Які гроші?

– На аборт.

– А хто тобі сказав, що я буду робити аборт?

– Ніхто.

– Ну, от бачиш, – сказала вона з гордо піднятою головою.

У цей мент вона виразно панувала наді мною, як Арарат над пустелею. Вона була певна, що вхопила мене в жменю, міцно затисла і вже не випустить, хоч і як би я пручався. Врешті-решт вона саме цього й чекала – мого пручання, мого виборсування з тенет.

Я витяг з кишені пачку цигарок, повільно розім’яв цигарку і запалив. Був такий період в моєму житті, коли я курив. Рівно три роки. Можливо, історія, яку я оповідаю, прискорила прощання з цигарками, можливо, ні, але якби я в ту хвилю не закурив, то мусив би засвистати або заспівати.

Ми сиділи в кав’ярні «Під кентавром» на Ринку, і клуби цигаркового диму обволікували мене разом з запахами парфумів, алкоголю і кави.