Юрий Винничук - Груші в тісті

– Ходімо до тебе, – раптом випалила вона і, погасивши цигарку в попільничці, рішуче підвелася з-за столика.

Дорогою вона мене попросила купити пляшку «чорнила».

– Навіщо? – здивувався я, знаючи, що вона міцних вин не п’є.

– Побачиш, – відказала сухо.

Я купив пляшку портвейну, який вживали тільки алкоголіки і студенти, та пляшку сухого югославського вермуту. Грузинського вина мені чомусь сьогодні не хотілося.

У мене вдома вона напустила гарячу ванну, роздягнулася і, опускаючись у воду, голосно засичала.

– Ти що, зваритися хочеш? – гукнув я. – Пусти зимної води.

– Ти нічого не розумієш… о-о-ой! Фу-у-у! – видихала вона голосно повітря вся у клубах пару. – Відкоркуй портвейн і принеси сюди разом зі шклянкою. І одне уклінне прохання: що б я тебе не попросила, ти виконаєш без зайвих сперечань. Обіцяєш?

– Обіцяю, – буркнув я, нічого не розуміючи, і слухняно подав їй вино. Зірка налила повну шклянку і випила одним духом. Я отетерів. Такого я ще за нею не помічав.

– Що це ти витворяєш?

– Налий мені, – скомандувала вона розслабленим голосом.

– Може, з тебе вже досить?

– Роби, що кажу. Ти ж обіцяв. Налий. – Я налив півсклянки. – Повну.

Випила трохи повільніше, ніж першу, але теж, не смакуючи. Обличчя її налилося рум’янцем.

– О-ой, яка гидота! – кривилася вона.

– То не пий.

– Налий ще.

Вона вже говорила сп’янілим голосом, рухи її були повільні і незграбні.

– О ні! Якщо ти вирішила покінчити самогубством, то тільки не тут. Я не збираюся тобі асистувати. Вилізай.

– Налий. Ти обіцяв.

– Ти ненормальна?

– Ні, я знаю, що роблю. Не бійся. Зараз ти будеш мене трахати. Приготуйся.

– Я готовий. Але, здається, такої п’яної баби я ще не грав.

Вона розсміялася:

– Наливай скоро. Це треба робити швидко.

– Що робити швидко?

– Оце все, дурню.

Я вилив решту вина до склянки і подав їй. Видно було, що вона з великим зусиллям вливає у себе цей напій рабів. Допивши, підвелася, і скомандувала:

– Витирай мене скоро.

Я обгорнув її рушником і заходився витирати, а вона гойдалася у моїх руках, як тополя під вітром.

– Тепер неси в ліжко.

Я заніс її загорнуту в рушник до ліжка, поклав на постіль і накрив ковдрою. Спритно поскидав з себе все і заліз до неї.

– Давай скоро, – лепетала вона, – давай, трахай мене. Сильно. Сильніше. Не бійся. Так… так… – Вона закинула ноги мені на плечі, приймаючи прутня якомога глибше, голова її безвільно метлялася з боку на бік, язичок ласо облизував вуста, з яких зривалися якісь безглузді слова впереміш із командами.

Вона була така розігріта, що під ковдрою ми швидко впріли і я став уже ковзатися по ній, ковдра мені заважала, але я не міг її скинути, щоб вона не застудилася.

Після цього галопу вона заснула. Я вибрався з-під ковдри, прийняв душ і ліг собі на канапі з книжкою. Так і проминув той вечір. Зірка проспала до ранку, а вранці пояснила мені, що то було. Виявляється, ми таким способом переривали вагітність: гаряча ванна, пляшка шмурдяку і гострий секс. Усе це в комплексі мало дати позитивний результат. І таки дало. Але після цього ми й справді розбіглися.

Мені подобалася одна класна дівчина. Я зустрічав її у трамваї ледь не щодня 1975 року, коли їздив на роботу в архів на Підвальній. Тривало це не довго, лише чотири місяці. Перший місяць я тільки дивився на неї, милувався її станом, витонченим личком, повними напіввідкритими вустами, прислухався до її голосу, коли вона розмовляла з подругою. Голос її звучав на диво приємно та так, що мені хотілося його слухати і слухати, і не має значення про що вона з подругою тринділа, її слова дзюркотіли, як ручай, задля цього дзюркотіння я інколи проїжджав свою зупинку і виходив з нею аж на Франка, а потім повертався пішки. Через неї, бувало, навіть запізнювався на роботу.

Я думав, милуючись нею, що усі її приваби лише я й можу по-справжньому оцінити: бриніння її голосу, цю п’янливу усмішку і сліпучо-білі зубчики, усі ті округлості й випуклості, які врешті-решт дістануться якомусь бовдуру.

На другий місяць я відважився до неї заговорити – так, ні про що, після цього ми стали вітатися, усміхаючись одне одному при зустрічі. Коли нам випадало опинитися в трамваї поруч, ми знову перекидалися кількома невинними фразами.

На третій місяць я запросив її на каву, вона відмовилась, через тиждень я повторив спробу і знову марно. Більше я не наполягав. Ми й далі віталися, усміхалися і говорили про погоду, про переповнений трамвай, ні про що…