Юрий Винничук - Груші в тісті

На четвертий місяць я побачив її з якимсь пацаном. Ну, думаю, стервочка, і що ти в ньому знайшла? Що ти знайшла у цьому худому прищавому студентикові в дешевих індійських джинсах, у сорочці житомирської фабрики?…

Відтоді я з нею не розмовляв, хоча вітався і навіть усміхався.

Одного надвечір’я, повертаючись з роботи, я вирішив перейтися пішки і побачив за Оперним натовп, позаду якого вишикувалися трамваї. В таких випадках на скупчення народу я реагую, як звичайний примітивний міщанин. Я проштовхався і побачив на рейках дівчину. З її повних вуст, розкритих у приголомшливому здивуванні, стікали тонесенькі червоні стрічки, очі теж були відкриті й затуманілі, волосся скуйовджене, але вона була все така ж прекрасна. До пояса. Те що було нижче, виглядало не так привабливо.

По той бік вулиці я побачив її хлопця. Вона, очевидно, поспішала до нього через дорогу. Він стояв оторопілий і не наважувався наблизитися. Мабуть, не хотів її бачити такою, а може, не хотів признаватися, що вони знайомі. Він стояв нерухомо, як стовбур, і квіти тремтіли у його руках.

Я подумав, що якби вона пішла зі мною на каву, то ми б уже не розлучалися, і цього б ніколи не сталося. Нам просто не довелося б призначати здибанки за Оперним, адже ми жили неподалік, і трамвайна колія не перетинала нам шлях.

Я можу назвати її прізвище, бо вона й так уже не живе. Надя Верещинська не живе уже років двадцять. У травні 1978, коли їй було 18, а мені 26, ми познайомилися в ресторані «Львів», де вона справляла свої уродини.

Того дня ми з сусідом Едзьом поїхали на трасу «знімати» поляків. Нам вдалося купити кілька сорочок і вдало їх перепродати, увечері ми подалися до ресторану і підсіли за столик, де сидів якийсь молодик з двома дівчатами. Ми замовили шампанське і швидко з ними перезнайомилися, то були теж фарцівники, і у нас знайшлися спільні теми й спільні інтереси.

Коли заграла музика, я взяв одну з дівчат танцювати, вона виявилося сестрою хлопця. На третьому танці вона сказала, що радо б зі мною кудись чкурнула, я вже готовий був повести її з собою на хату, коли раптом в око мені впала висока струнка дівчина в обтислих джинсах, які виглядали так, наче ось-ось мали тріснути, вона витанцьовувала якісь дикі танці в строкатому товаристві. Я не втримався і запросив її, вона пояснила, що це її співпрацівники, яким вона виставляє за свої уродини.

Потім я відпровадив її додому, і з тих пір ми почали зустрічатися. Надя була безвідмовна у сексі, а друга її позитивна риса полягала у тому, що вона не читала книжок. Одного разу вона сказала крилату фразу, яка викликала у моїх друзів тиху заздрість:

– Мені легше підлогу помити, як сторінку прочитати.

І вона мила у мене підлогу, посуд, вікна, витирала порохи з книг, прала, прасувала, навіть поривалася варити, хоча цю її рису я задушив у зародку, а ще вона готова була віддатися за будь-якого моменту. Яка чудова жінка! – не міг я надивуватися. Усі мої друзі були тієї ж думки: женися. Коли я зустрічав її з роботи, а працювала вона в інститут на Дудаєва, я бачив, як за нею озираються, як ласо дивляться на її випуклі сідниці, обтягнуті білими джинсами, і це мене поймало неабиякою гордістю.

Ось так ми почали з нею женихатися, я її навіть повіз до Франківська і познайомив з батьками. Мама у мене мала гостре око і помічала те, чого я помітити не міг. Я не знаю, як їй це вдавалося, але вона з першого ж погляду оцінювала дівчину і називала відразу кілька недоліків. У Наді вона помітила круглу голову і закороткі ноги. Але хто сказав, що голова повинна бути, як огірок? Щодо ніг, то тут мама теж перебільшила, Надя не мала таких довгих ніг, які мають модельки, але то були цілком зграбні пухкенькі ніжки, і мені подобалися. Третя негативна риса стосувалася її волосся. Дослівно мамин вердикт звучав так: «Голова, як гарбуз, ноги, як в курдупля, а на голові два п’юрка». З тим останнім недоліком я теж не міг погодитися, хоча справді Надя не мала розкішної шевелюри, але її світлі кучері, що спадали на плечі, виглядали цілком гарно.

Влітку ми поїхали з нею до Ялти. У поїзді нас підстерігала прикрість – у Наді вночі поцупили джинси, а коштували вони, як місячна платня. Попри це ми чудово відпочили.

Ми зустрічалися все літо й усю осінь аж до Нового року, а на Новий рік посварилися, аби потому знову зійтися і зустрічатися до наступних її уродин, які вона справила у мене вдома. Щойно після цього розбіглися остаточно.

Женячки у нас не вийшло, хоча ми з нею уже кілька разів складали списки весільних гостей, а Надя навіть гіпотетично підрахувала, хто скільки принесе. Однак щодалі ми спілкувалися, то я почав себе ловити на тому, що розмовляти з Надею не було про що.