Юрий Винничук - Груші в тісті

– Ти розумієш, що це означає? – запитав мій тато.

– Ні, – наївно відповів я.

– У цій тюрмі сидів твій дід, сидів я, сидів дядько Микола і стрийко Зеньо.

Я отерп. Ситуацію спробувала направити моя матуся:

– Але ж її батько тоді ще не міг там працювати.

– Може, він на початку 50-х і не був начальником, але міг бути в охороні. Повір мені, сину, туди нормальних людей не беруть. Там самі звірі. Можливо, це той самий чекіст, який вистежив твого діда! Який запроторив його в тюрму! Який полював по лісах за партизанами! Який врешті-решт і мене арештував і засадив до цюпи! Який стріляв у наших людей! У нього, може, руки по лікті в нашій крові! Ти дивився на його руки?

О-о, тато вмів промовляти. Шкода, що я в нього не вдався, а то сидів би вже у Верховній Раді, якщо не в тюрмі. Я не сказав татові, що не тільки бачив руки чекіста, а й навіть ручкався з ним і не раз ходив на пиво. Уявити звіром добродушного і товариського Світланиного татка було не просто.

Я, звісно, не признався батькам, що Світлана вагітна, тому вони не сприймали ситуацію поважно, але, побачивши, що їхні аргументи на мене не подіяли, вдалися до обхідних маневрів. То один, то другий татів колега приходив до нас до хати і, починаючи здалека, звертав розмову на всю непривабливість раннього одруження, на те, що треба спочатку закінчити інститут, а там чекає армія, і що ти собі думаєш… Делікатно також натякалося на походження панночки: а) батьки її східняки, б) батько кагебіст, в) між собою частенько розмовляють кацапською, г) звати її Світлана, що це за ім’я?! Хіба українці так дітей своїх називають?

Справжньою важкою артилерією були візити дядька Миколи і стрийка Зеня, який спеціально з цією шляхетною метою примчав зі Львова. Першого я називав дядьком, хоча він нам не був жодним родичем, а тільки найближчим татовим товаришем, з яким вони разом гайсували по лісах. Микола був, як і мій тато, зубним лікарем. Він теж відсидів своє і тепер розповідав мені різні страхіття про тюрму КГБ.

– Ти розумієш, – казав він, – може, той її батько і непоганий чоловік, але ж ти потрапиш у середовище кагебістів. Ти не зможеш бути іншим, а тільки таким, як вони. Вони тебе втягнуть у свою компанію, підшукають тобі роботу, може, навіть у комітеті. Це все одно, що продати душу дияволу.

Стрийко Зеньо діяв інакше.

– Юрцю, шо я ті скажу. Адиво я… мені кілько? Вже п’ятдесят, а я ще ся не вженив. І не спішу. На світі є стільки файних кубіт, шо очі розбігаються. Куди квапитися? Ти ше всьо встигнеш. Ти подумай, шо тебе чекає в твої двадцять літ. То ж самі клопоти. Гроші зароби, жінці догоди, вбери, далі діти підуть, пеленки, недоспані ночі, і весь час мусиш крутитися, крутитися, аби копійку заробити. А зараз ти жиєш під теплим крильцем своєї мамусі і не мусиш ніц а ніц думати. А ти ше шось там хочеш писати? Забудь. Не будеш мав часу. Хто в такому віці жениться? Та ще й на однолітці? Ти шо, з дуба впав? Ти подумай, яка вона буде за двадцять літ. Ти можеш бути лисий, можеш бути з пузом, але в сорок хлоп, як горіх. Подивися на мене! А кубіта вже не те-е-е… А тоді хлоп зачинає розглядатися за молодими дівчатами, скакати в гречку, жінка робе скандали, вони розлучаються… і на5, маєш – ти знову парубок, але з аліментами на шиї. Воно ті тре? Зачекай. Вженишся років за десять на двадцятилітній і буде фест. До того часу й ти чогось доб’єшся, не будеш ні від кого залежати…

Всі ці аргументи на мене, звичайно, впливали, бо, зрештою, я й сам не надто квапився женитися, але ж вагітність! Як на те, ситуація сама собою розсоталася, бо за кілька днів Світлана повідомила з радістю, що у неї була просто затримка, а зараз усе в порядку, вона не вагітна. Таким чином наша женячка пересунулась на невизначений час, і ми собі продовжили цюпцятись.

У той час я був неабияким йолопом. Вимінявши колись у сусіда цілу купу довоєнних книг, я показував їх друзям, а якось навіть приніс в інститут на лекцію з літератури книжку Михайла Грушевського «Культурний рух на Україні». Ясно, що хтось доніс у КГБ. І ось тато Світлани поцікавився:

– А що то в тебе за книжка Грушевського? Дай мені почитати.

Я й дав. Ми зустрілися з ним на вокзалі, бо, виявляється він того дня там мав чергування. Я ніколи не думав, що вокзал знаходиться під пильним оком КГБ. Правда, чекісти там не марнували часу і культурно відпочивали у вокзальному ресторані. Майбутній тесть мене теж запровадив до ресторану, ми випили пива, побалакали про те, про се, і він порадив мені бути обережнішим. Несподівано підвалив до нас якийсь здоровань з рукою на перев’язі.