Юрий Винничук - Груші в тісті

– Прівєт, Вань, – кидає він.

– А што ето у тєбя с рукой? – питає батько Світлани.

– Барьба пад адєялам дала сваі аслажнєнія. А ета кто? Наш? Наш?

– Нє савсєм. Ета мой будущій зять.

– А-а, значіт, будєт наш.

І тут мене пойняв жах. Наш! Це слово мене вбило. Батькам про цю здибанку я не розповідав з огляду на те, що улюбленою книжкою тата був «Тарас Бульба». Але тоді вперше у мою душу закралися сумніви щодо мого вибору. Я сказав Світлані, що одружуватися мені ще зарано. А за кілька днів мене вперше викликали в КГБ.

Світлана ще до закінчення навчання в інституті у травні вийшла заміж за якогось свого однокласника і навіть запросила на весілля, та я не пішов. В очах однокурсників усе виглядало так, наче я зазнав поразки і мушу дуже переживати. Молодий викладач Михайло Кочерган, зараз відомий мовознавець, навіть сказав мені:

– За щастя треба боротися.

Я усміхнувся:

– Це якщо ти переконаний у своєму щасті.

Вона називалася Іра. Була невисокого зросту, але мала досконалу фігурку з апетитними ніжками, великі здивовані очі і чутливий ротик. Я відразу на неї запав, щойно побачивши серед гостей на весіллі однієї знайомої.

Я був студентом на останньому курсі педагогічного, Іра – на першому політехніки. Був 1973 рік, я жив ще тоді в Івано-Франківську. То був останній безхмарний рік мого життя, попереду нові виклики в КГБ, обшук, втеча до Львова, праця не за фахом, богемне життя…

Оскільки нам випало сидіти разом, то я й узявся її розважати. І от, коли я на свою голову пригостив її кількома історіями про духів, вона вже від мене не відлипала. Ціле весілля я танцював лише з нею, а вона весь час просила щось розповісти.

Після цього ми почали зустрічатися, і щоразу я мусив розповідати нову історію про духів, відьом, чортів, русалок, упирів та іншу нечисть. При цьому ми ніколи не цілувались і не обнімались. Вона стійко тримала мене на відстані. Моторошних історій я знав безліч, бо на ту пору уже прочитав Ганса Еверса, Едґара По, Вашинґтона Ірвінґа, Натаніеля Готорна, Амброза Бірса, Стефана Ґрабинського… Я був просто таки нафарширований цими історіями, бо ж зібрав ще й цілу купу фольклорних записів про нечисту силу. Але вона вимагала усе нових і нових історій, і незабаром я відчув, що починаю вичерпуватися, або ще гірше – повторюватися.

– Це вже я чула, – одного разу сказала вона сухим тоном учительки географії на прізвисько Кобра, з якою пов’язувала свої сексуальні марення половина нашого 10 «Б», – тільки минулого разу там закінчення було інакше.

Таємні вимріювання Кобри ніколи не втілилися у життя. Іра не мала нічого спільного з Коброю, не носила окулярів, не була довгоногою, але мені подобалася. Інколи вона дозволяла брати себе за ручку. І не більше. Інколи брала мене попід руку. І не більше. Ми гуляли маленькими вуличками, парком, інколи ходили в кіно, або на концерт, де я міг нарешті перестати молоти язиком. Це могло тривати безконечно, але я вичерпувався, я відчував уже брак сюжетів, мені нічого не залишалося, як терміново поповнити їх. На щастя, у Франківську існувала дуже добра бібліотека іноземними мовами. Там було чимало старих польських книг, були й журнали, в яких публікувалися «opowieści z dreszczykiem». Та небавом і вони вичерпалися, бо Іра протягом кожної здибанки потребувала не дві-три оповідки, а з десяток.

Я ніколи не вчився жодної слов’янської мови, а просто нахабно брав і читав книжку. Для цього потрібна впертість і самовпевненість. Завдяки Ірі я почав читати чеські та словацькі книжки і часописи, а далі й болгарські, сербські та хорватські. Ура! Арсенал моторошних оповідок знову поповнився! Правда, не настільки, щоб це тривало більше місяця. Навіть якщо я під виглядом жахів переказував фантастичні оповідання, підміняючи космітів духами, а невпізнані літаючі об’єкти – відьмами на мітлах.

Ми стали бачитися рідше. Вже по телефону вона заздалегідь цікавилася, чи відшукав я щось новеньке. Чому я ще тоді не розпізнав у ній справжнісіньку упирицю, яка висмоктує з мене мої знання, а навзамін дозволяє лише потриматися за пальчики? Як я міг бути таким дурним і наївним? Я був тоді дико недосвідчений.

Від безвиході я став сам вигадувати моторошні історії. Деякі я занотував на папері, а деякі так і стерлися з пам’яті. Шкода. Була б уже груба книжка. Та і моя фантазія не була безмежною, я знову став повторюватися.

Літо було у розпалі. Одного разу я прихопив на річку, де Ірця засмагала з колєжанками, зошит зі своїми віршами і став їй читати. Це була помилка. Ірцю вірші не цікавили. Принаймні вона не просила читати їх ще і ще. Її колєжанки тихенько збоку хихотіли.