Юрий Винничук - Груші в тісті

Він любив усе перебільшувати. Наприклад, прочитавши третій том «Литературная история США», заявив: «Там уся книга тільки про Паунда і Еліота». Насправді про них писалося не так і багато, навіть нема окремого розділу. Думаю, що він усього тому не прочитав, а лише вибірково. Взагалі він читав мало, тобто у ту пору, коли я його застав, бо до нашого знайомства він уже був напханий по саму зав’язку і, хоч різниця у віці була невелика – три роки – часто мене ошелешував якоюсь інформацією. Правда, не раз вона була висмоктана з пальця і поставала у його голові чисто інтуїтивно.

Скажімо, називаючи ім’я якогось відомого американського письменника, повідомляв, що той на радіо «Свобода» днями згадав Чубая. Легенду про те, як у Львові давав концерт Чеслав Нємен – улюблений його співак, – він розповідав геть усім. Родзинкою цієї легенди було те, що серед концерту Нємен раптом гукнув у залу: «Чи єст ту муй пшияцєль Ґжеґож Чубай?» Гриць, ясна річ, підвівся і гукнув: «Є!» А Нємен: «Но то тераз спєвам для Ґжеґожа!»

Я в цю байку не повірив.

Коли у січні 1972 у Чубая зробили обшук, перед тим вилучивши у Чорновола примірник «Скрині», Гриць опинився в тюрмі КГБ. «Хочу заявити, що провівши три дні в слідчому ізоляторі Львівського КДБ, – напише він у протоколі, – я запевняю, що зрозумів всі свої помилки, і надалі в моїх творах не з’явиться нічого подібного до поеми «Вертеп» і до віршів цього періоду, в яких були антирадянські місця, наклепницькі вигадки на радянський державний та суспільний лад. Я запевняю органи державної безпеки, що своєю дальшою поведінкою в суспільному житті буду гідним носити звання громадянина Радянської країни».

Його відпустили, але ніколи не дали спокою, постійно викликали і розпитували то про того, то про того. І йому навіть легше було, коли персонажі тих розповідей зникали з його поля зору.

– Вчора я був там, – не раз казав мені. – Питали про тебе.

Це була звична для нас розмова, побувати в КҐБ для нас було так само буденно, як нині піти до церкви на сповідь. Але й моя присутність у колі його знайомих давалася Чубаєві нелегко, бо ж я мимоволі ставав причиною його викликів до КҐБ.

Одного разу – це було в 1975 році, коли ми з Олегом Лишегою завітали до Грицька, – він почав шпигати мене якимись кпинами. Коли ми бували вдвох, здавалося, нема на світі ближчих друзів, але в присутності ще когось Чубай любив ставати колючим і в’їдливим.

На ті його кпини я теж не стримався і щось бовкнув. Урешті він зірвався і з криком «Якого чорта ти приїхав сюди до Львова?!» кинувся до мене. Кричав він істерично, по-бабськи, і це мене навіть налякало, бо ніколи раніше я його в такому стані не бачив. Він повалив мене на канапу, я виборсався і, пославши його у відомому напрямку, пішов з хати. Галя пробувала Грицька заспокоїти, але він верещав і шарпався. Очевидячки, це вже йому сильно наболіло, бо він не був п’яним. Ми з Олегом вийшли на вулицю, але Чубай вибіг за нами.

– Стій! Стій! – кричав. – Я тобі покажу!

Він наздогнав мене і знову шарпнув за руку, ми вдарилися об металеву сітку. Цей дивний вияв агресії не викликав у мені жодного бажання обуритися чи спробувати боронитися. Було смішно. А це ще його дужче дратувало. Олег пробував його заспокоїти. Врешті я вирвався і пішов, Чубай, важко дихаючи, кричав щось навздогін.

Але після того випадку ми не бачилися не більше двох тижнів. При першій нагоді ми помирилися, тобто факту примирення як такого й не було, ми побачилися і почали спілкуватися так, мовби тільки вчора бачилися. І коли пізніше я, натякаючи про цей випадок, говорив Грицькові: «Та ти ж пришиблений», – він тільки сміявся.

Ми з Чубаєм вирішили провідати одного знайомого науковця, але не застали його вдома. І тут Грицькові спадає на думку вчудити веселу річ: опечатати його квартиру. Він саме купив своєму малому пластилін і, відламавши шматочок червоного, приліпив його на дверях на самий замок, розплескав і поставив «печатку» п’ятикопієчною монетою. Виглядало цілком не зле.

Зараз це скидається на невинний жарт, але не в ті часи. Науковець, повернувшись додому і побачивши, що його квартира опечатана, ледь не зомлів. Він відразу помчав до батьків своєї жінки, знаючи, що вона там, і розповів про те, що сталося щось страшне: помешкання опечатане!

Тесть був військовим у відставці і підняв на ноги усіх своїх знайомих, де тільки міг. Ніхто нічого не знав. Врешті ввечері тесть, прихопивши міліціонера та понятих, вирушив особисто пересвідчитися, чи так це, як розповів зять.