Юрий Винничук - Мальва Ланда

– Воно й не дивно. Як ви могли зустрічати мої книги там, коли вони видавалися т у т? Це був би повний абсурд! Але до війни моє прізвище було не останнім в пантеоні так званої совєтської літератури. Мене арештували в травні 1937. Уявляєте – сонце, таке жадане і таке п’янке після зими, розквітлі вишні… хрущі, що вечорами заплутуються у волоссі… Тільки сядь біля вікна й пиши, вдихаючи чар травневого вечора… А тут – холодна, брудна і вогка в’язниця, безглузді допити, відчай і страх… Наше підпілля мене вирятувало буквально в день розстрілу, і ось я тут.

– То я мушу вас знати?

– Звичайно. У будь-якому підручнику з історії літератури двадцятих років знайдете й мене. Спочатку ми були на Соловках, але 23 жовтня 1937 року нас посадили на баржу і вивезли до Карелії. 1116 осіб, а серед них півсотні українських письменників. Розстріли відбувалися з 27 жовтня по 4 листопада у місцині під назвою Сандармох.

– І яка ж… е-е… ваша дата смерти?

– 27 жовтня.

– О, то вас було розстріляно в один день із Майком Йогансеном?

– У цей самий день були розстріляні також Михайль Семенко, Панько Педа, Максим Лебідь, Володимир Штангей, Петро Ванченко, Лесь Корсун… Тоді письменників стріляли пачками.

– Але Семенка розстріляли 23 жовтня.

– Так записано у вироку, але насправді у цей день відбувався етап і не стріляли нікого.

Він узяв зі стелажа папку, розкрив її і витяг аркуш.

– Ось гляньте. Тут дати розстрілів політичних в’язнів. Почали розстрілювати 27 жовтня, а потім уже підряд – 1, 2, 3, 4 листопада. Між іншим, якщо вам цікаво, третього листопада загинули Мирослав Ірчан, Микола Зеров, Микола Куліш, Антін Крушельницькій, Валер’ян Поліщук, Олекса Слісаренко, Павло Филипович, Марко Вороний. Зверніть увагу на цей розрив між 27 жовтня і 1 листопада. Знаєте, чому не було розстрілів 28, 29, 30 і 31 жовтня? Це через мою втечу. Після неї вони всіх роздягали до білизни і вели на розстріл, зв’язавши по двоє. Уявіть собі, як ішли на смерть зв’язані парами Микола Куліш із Лесем Курбасом, а Валер’ян Підмогильний із Мирославом Ірчаном… Дув жахливий вітер, просто в обличчя, скрипіли сосни, сіявся сніг. Після всього, що було пережито, після всіх допитів, катувань і виснажливої праці смерть сприймалася як порятунок. Всього було засуджено до розстрілу 1116, а розстріляно 1111. Де поділося п’ятеро приречених? Про чотирьох указано, що вони були етаповані в Кемь. А п’ятий лишився загадкою. П’ятим був я.

Бумблякевичу забило дух.

– То ви… ви один із них! – і почав знервовано висвітлювати у пам’яті образи письменників, чиї портрети бачив у різних виданнях.

Але кожен із розстріляних міг із літами перетворитися на Транквіліона Пупса. Та чи рятувало б таємниче підпілля неосвіченого робітничого поета Панька Педу або такого ж співця ударних мас Максима Лебедя? Ще зовсім юний Лесь Корсун робив лише перші несміливі кроки. А що прозаїки Штангей і Ванченко? Чи надали б їм перевагу перед Йогансеном і Семенком? Якби залежало від мене, то на кого б упав мій вибір? Йогансен чи Семенко? Либонь таки співець прекрасної Альчести і доктора Леонардо.

– Перестаньте, це марна справа, – перебив його роздуми Пупс. – Після того, що я пережив у чеканні розстрілу, я сам на себе не схожий.

– Але чому врятували саме вас? А решта? І чому врятували тільки когось із тих, що були розстріляні першими? Чому не Валер’яна Підмогильного?

– Я не думаю, що вони помилились. Одне скажу – ваші заняття історією літератури без відвідин моєї бібліотеки не варті нічого. Будь-яка ваша праця про будь-якого письменника чи то про окремо взятий період – наперед приречена на пшик.

– Не розумію, чому?

– Та тому, що, оглядаючи чиюсь творчість, наприклад Шевченка, ви маєте перед собою лише ті твори, які вам відомі.

– Звичайно, так воно і є. А хіба може бути інакше?

– Може. Адже це не означає, що коли вам щось не відоме, то його не існує?

– Ви хочете сказати, що вам відомі якісь твори Шевченка, які досі вважались загубленими?

– Саме так, шановний добродію. У моїй книгозбірні знаходиться безліч загублених творів. Адже велика їх кількість потрапила в архіви таємної поліції, а згодом в архіви НКВД і КҐБ. А звідти – на сміттярку. Таким чином, у нас зберігаються твори геть усіх репресованих письменників. А серед них немало таких, про які ви і не чули.

Пан Пупс просто не міг стримати своєї невимовної втіхи. Бачив, який ошелешений цими новинами його гість, і охоче підкидав жару:

– Маємо тут поеми Опанаса Лобисевича, прозу Віктора Забіли, другу частину «Вальдшнепів» Миколи Хвильового, невідомі щоденники Шевченка і Панька Куліша… А ще другий том «Мертвих душ» Гоголя і його ранню повість «Брати Твердиславичі». Але найцікавіше те, що повість ця писана українською мовою! А скільки в нас розкішних творів середньовіччя! Аж дванадцять нікому невідомих літописів! Це вам не фікція на зразок «Велесової книги». Ми володіємо оригіналами. Маємо не тільки вірші Івана Мазепи, але і його роман, писаний французькою мовою. Маємо кілька історичних трагедій Пилипа Орлика… Рукописи Марусі Чурай…