Юрий Винничук - Мальва Ланда

– Ваша світлосте, я не маю слів для захоплення! У мене тече слинка, і я хочу лише одного: негайно заснути і прокинутися рівно за п’ять хвилин до початку бенкету.

– Ви, як завше, – вершина ґалантности. Але, панове, маємо зовсім небагато часу до початку полювання. А я мушу ще урядити деякі приготування. Ви, пане маґістре, підете зі мною. Панно Фрузю, прошу запровадити пана Бумблякевича до бібліотеки. Гадаю, він там проведе час не без користи. Але не забудьте його й забрати звідти, коли всі вирушатимуть на лови. Не маєте нічого проти, пане Бумблякевич?

– О, ні, мені дуже цікаво побачити, як полюють на однорога.

– Прекрасно. Не забудьте, панно Фрузю, також наготувати для гостя ловецький костюм мого покійного чоловіка. Статурою вони будуть однакі, чи не так, пане маґістре?

– Пан Бумблякевич, може, буде трішки нижчий.

– Ну, це не завада. Мій чоловік був страшенним аматором ловів, інколи він вирушав на тиждень-два, забрідаючи у незвідані краї, полюючи на фантастичних тварин, доки врешті-решт і не загинув жахливою смертю. Ах, я мушу, мушу вам показати трофеї мого чоловіка. Але то буде завтра. До зустрічі, пане Бумблякевич!

Боже, як вона проказала його прізвище! Бум-бльа-кє-вич!.. Як це шляхетно, як вишукано… Він навіть усю дорогу, поки вела його панна Фрузя, намагався подумки повторювати своє прізвище у той самий спосіб, щоби надалі послуговуватися лише ним. Бо тільки в такій версії нарешті його прізвище забриніло поважно, наповнилося змістом голубої крови, вцідженої далекими предками, і надало своєму володареві небувалої досі рівноваги.

Прокрокувавши напівтемними залами й коридорами так швидко, що годі було щось встигнути роздивитися, опинилися вони в книгозбірні, котра відразу вразила Бумблякевича своєю помпезністю. Височенні книжкові шафи нависали, мов скелі, і погляд губився у їхніх вершинах, встелених зимною імлою, з котрої, здавалося, от-от посіється густа снігова мжичка, і сам Бумблякевич відчув себе перед ними малою мурашкою – нікчемною і плюгавою. Безмірна кількість книг вражала уяву, п’янила і гіпнотизувала. У бібліотеці сіріли сутінки, і він не одразу помітив низенького згорбленого чоловічка, що випірнув звідкись із вузеньких провулків книжкових хмародерів.

– А хто се до нас прийшов? Кого се ви, панно Фрузю, припровадили?

– Це наш княжий історик пан Бумблякевич, – виповіла Фрузя. – Її світлість забажали, аби я сюди його привела, то ви вже забавте пана, а я піду…

– З Богом, голубонько, – проказав дідок і, поправивши на носі окуляри, уважно зміряв гостя. – Ну, я вже знаю, як вас величати. А мене – Транквіліон Пупс. Якщо чесно, то це моє псевдо. Адже письменник мусить мати прізвище дзвінке і виразне. Особливо це стосується класиків. Ви тільки уявіть собі на хвильку, що було б, якби Шевченко мав таке ж прізвище, як наш письменник XVII століття Афанасій Кальнофойський, га? Це ж був би просто жах і дика розпука! Спробуйте хоча б утворити щось на зразок «шевченкознавства», або «шевченкіяни», або «шевченківських свят»… Бррр! Вочевидь, тут було провидіння Господнє… На жаль, воно не завше має рацію.

– Перепрошую, – перебив його Бумблякевич, – то ви ще й письменник?

– Аякже! Я прозаїк, драматург, літературознавець, критик, історик літератури, гуморист, етноґраф, краєзнавець і, врешті, поет-демократ. Я класик сміттярської літератури.

– О, то ви не один?

– Ні, нас є кілька, котрі пишуть. Але класик один. Коли я вмру, буде інший. Я – патріярх.

– Ну, гаразд, а який щабель займає Мальва Ланда?

– Що? Мальва? Ну, це несерйозно. Сальонова поетеса! Можливо, колись вона й досягне того рівня, щоби стати класиком, але це справа майбутнього… Одначе, звідки вам відома Мальва Ланда?

– Як по правді, то я сюди потрапив тільки тому, що шукав її. Я не просто історик, а історик літератури і займаюся її творчістю.

– Он воно що, – почухав підборіддя пан Пупс. – Виходить, вам відома більше Ланда, аніж я?

– На жаль, – розвів руками Бумблякевич. – Мені справді ніколи не довелося зустрічати вашого прізвища.

– Неподобство! Написати стільки товстелезних талмудів проти якоїсь тонюсінької збірочки сльозливих віршиків – і опинитися в суцільному забутті!

– Пробачте, але ж Мальва має ту перевагу, що її поезії вийшли друком. І до того ж ви помиляєтеся. Не одна збірочка, а дві. І я маю цей раритет – ось!

– Гм… – Транквіліон покрутив книжечку в руках і повернув, навіть не розгорнувши.

– А ось ваших творів я щось ніде не стрічав.