Юрий Винничук - Мальва Ланда

Бумблякевич відчув, як забилося від переживання серце. Про те, що дорога назад може бути зачинена, він не думав, але зараз це пройняло його страхом. Хтозна скільки літ він житиме в цих місцинах, щоправда, не думаючи більше про хліб насущний, але позбавлений всього того, що мав дотепер… Хоча… хоча, що він мав дотепер? Мусив постійно економити гроші, задумуючись над кожною дрібницею, котру збирався купити, час від часу перетрушувати бібліотеку, вибираючи книги, без яких уже міг обійтися, і перепродувати їх на базарі. День минав у запилюженому архіві під недремним оком директриси – дружини каґебіста, котра отримувала неабияку насолоду, коли ловила своїх підлеглих на порушенні дисципліни. А вдома, повернувшись із роботи, Бумблякевич наставляв призвичаєні вуха і чекав, наче дресований пацюк, сиґналу сміттярської машини, щоби, вловивши його, очамріло вилетіти з повним відром на вулицю й зайняти чергу. Спочатку треба було вистояти кілька черг, аби придбати їжу, потім – відбути ще одну, аби рештки цієї їжі викинути на сміття. Отак і минало життя – від черги до черги, з невеликими прогалинами, в яких уміщалися сон і читання книг. Не було там нічого, за чим би міг шкодувати. Уявив собі, як завтра директриса намагатиметься проявити повну байдужість до небуденної новини: Бумблякевич без попередження не з’явився на роботі! Але вже наступного дня директриса вибухне гнівом: «Як, від нього і досі жодної вістки? У нього нема телефону? Негайно когось послати додому і дізнатися причину відсутності!»

– Я згоден працювати тут, – сказав нарешті. – Це якраз те, про що я мріяв.

– Ну, от ми і владнали усі наші проблеми, – задоволено всміхнулася княгиня. – Отже, мій син виконав історичну місію. Королева Андорри посвятила його в лицарі Золотої Підкови й потвердила право на українську корону. Мілітарну поміч на випадок військового заколоту обіцяв король Монако, а президент Мальти підписав зобов’язання допомогти збіжжям. Уже зараз на території Ліхтенштейну відбувають вишкіл кількоро наших старшин. Усе закроєне на широку скалю. Ісляндія погодилася вислати всю свою фльоту в Чорне море і висадити десант в Одесі. З Грузією та Чечнею уже давніше домовлено, що вони перепустить через свою територію курдських повстанців, котрі мають спочатку зайняти Кубань, а потім Донбас. І, завважте, за все це ми не платимо ані золотом, ані вугіллям.

– А чим же ви заплатите? – спитав Бумблякевич.

– Вгадайте, – кокетливо блиснула вічками княгиня.

– Може, лісом? Або рудою?

– Ні, що ви! Все це і нам згодиться. Ну, то як, піддаєтеся?

– Піддаюсь, – розвів руками на загальну втіху княгині й маґістра. – Яка ж ваша сплата?

– Сміття! – випалила врочисто княгиня. – Звичайне сміття! А його у нас стільки, що можемо завиграшки забезпечити ним цілу Європу разом з Америкою. «Українське сміття здобуває світ!» – саме такий наголовок я недавно побачила в газеті «Нью-Йорк таймс». А небавом цілий світ про це заговорить, але не буде нам рівних на ринку збуту! За продукуванням високоякісного сміття ми обігнали вже всі країни Європи… Ага, до речі, пане маґістре… У Парижі з моїм сином зустрівся іракський консул.

– То була випадкова зустріч?

– Ні. Він добивався її довший час, але Теодор вважав, що йому ніяк не випадає з ним зустрічатися. Врешті вони таки здибалися на якомусь прийнятті цілком випадково, і консул пошепки запропонував нам острів Бахрейн за мілітарну допомогу Саддамові Хусейну і за припинення допомоги курдам.

– Сподіваюсь, пан Теодор не прийняв цієї ганебної пропозиції?

– Звичайно! Це б нас принизило в очах цілого світу… Хоча Бахрейн – це неабияка лагоминка. Можна було б там відродити Хортицю, Заперсидську Січ… Але, пане маґістре, про політику ви собі набалакаєтеся на бенкеті. А мене найбільше цікавить, що ви думаєте про ті страви, які я хочу запропонувати. Отже, слухайте уважно…

Княгиня розкрила папку і продовжила:

– Смажені афролакси в помідоровій підливі з грибами, вуджені скраклі, нуджені прецлі і збуджені струдлі… А ще: малінесія в циганському пиві, карчохля в листі румбарбару, ляментація тушкована з крильцями майтеликів, плімутрарія, начинена гречкою і мозком цесарки, трундифляк із чорносливом, родзинками, ломелою і журавлиною… Потім – десерт. Ну, звичайно, морозиво, тропічні овочі, соки, джуси, фуси й таке інше. Але, крім того, драглі з трабзонської дині, мариноване манґо, безліч усіляких тістечок і пундиків. І насамкінець дві несподіванки: суперторти! Що це будуть за торти, не можу вам видати, бо тоді б усіляка несподіванка пропала. Але скажу, що то буде щось надзвичайне. Наперед аж пищу від утіхи!