Юрий Винничук - Мальва Ланда

Бумблякевич і княгиня із захватом стежили за всіма маніпуляціями маґістра.

– Ах, мій любий маґістре! – заплескала в долоні княгиня. – Ви майстер! Я б із задоволенням слухала і слухала вашу винну філософію.

Бумблякевич і собі притримав вино в устах, справді відчуваючи, як воно поволі віддає свій смак і легку терпкість. Коли допив, то, ставлячи келих на столику, раптом помітив на собі уважний погляд покоївки. Вона стояла біля нього і дивилася зверху вниз. Бумблякевич підвів голову і зустрівся з її очима. То були очі лисиці, котра ось-ось має поласувати півником.

– Чудове вино, – сказав так, аби щось сказати, й опустив очі.

Фрузя наповнила келихи з іншої пляшки, і млосно запахло кульбабою.

– Кульбаба – це розкіш, – проплямкала княгиня. – Я навіть сплю в постелі, котра набита пухом кульбаби. Від того часу мені щоночі сниться, наче я пурхаю над квітучим лугом, вітер несе мене в далекі краї, де жовта кульбаба сонця забарвлює тіла на чоколяду… Але це ще не все. Я забула назвати напої для наших військових. Усі вони, переховуючись по бункерах та криївках, давно відвикли від десертових трунків. Отже, їх чекатиме пиво «Партизанське», горілки «Бандерівська на звіробої» і «Мельниківська з перцем», настоянки «Усуси на Маківці» та «Сльоза Скоропадського». То все таке міцне, що коли непідготована людина хильне келишок – мені навіть важко уявити, що з нею станеться… Ну, крім цього, чекають нас різноманітні салати і закуски. Не буду їх перераховувати. Зате ще сьогодні відбудеться полювання на однорога.

– О! – пожвавішав Джавала. – Це розкішне видовище.

– А яка печеня! – прицмокнула княгиня. – Маю старовинний половецький перепис – печеня з однорога, якого перед тим начинили гречкою, цибулею, петрушкою, морквою, селерою і бананами.

– Що ви кажете? Бананами? – витріщив очі Бумблякевич. – Тоді це буде не старовинний половецький перепис, а старовинний африканський.

– У жодному випадку. Ви зле знаєте історію. Половці, сиріч запорізькі козаки, вирощували в оранжереях банани. І то в дуже великій кількості. Бананами вони начиняли однорогів і турів доти, доки ті не вивелися. А як щезли ці тварини, то відпала потреба і в бананах. Але ми, завдяки великому вченому Леонові Друшлякові, внаслідок складних селекційних дослідів вивели білих однорогів, і то в такій кількості, що можемо навіть полювати… Моє золотко, – звернулася вона до Фрузі, – чи готова моя ловецька уберя?

– Давно готова.

– Досі я полювала тільки на куріпок, папуг і сульфулів.

– А се що за проява? – поцікавився Бумблякевич, наминаючи останню канапку.

– Оце ж ви його і їсте, – порскнула сміхом княгиня. – Це і є канапки з сульфуля.

Бумблякевич відчув, як їжа стає йому впоперек горла, а десь із глибин шлунку починає підніматися кислувате роздратування, і, щоб перепинити йому дорогу, він похапцем хильнув «Червоного сажотруса», якого, на щастя, якраз підлила панна Фрузя. Терпке, мов терен, воно вмить засмолило писок, аж язик задубів. Княгиня тим часом захлиналася від сміху, Джавала й собі підгигикував, а Фрузя попискувала мишачим голосочком.

– Сульфуль – цілком невинна тваринка, – пробувала втішити Бумблякевича княгиня, – походить із медикаментів, через те і дістав таку назву. Він харчується винятково піґулками. Дуже лагідне і миле створіння. Уявіть собі біленьке поросятко на тонюсіньких, мов у комарика, ніжках. Не маючи голови, воно всуціль кругле, наче м’яч. Тому здатне стрибати і котитися. Впольованого сульфуля живцем кидають на пательню, відірвавши перед тим лапки, і за кілька хвилин він розтікається густим тлущем, який згодом розливають у слоїки і, коли загусне, намащують ним хліб, як маслом.

– Ваша світлосте, – втрутився маґістр. – Чи ваш син братиме участь у ловах?

– Аякже! Зараз він спочиває з дороги. Повернувся з дуже важливої місії…

– Стривайте… Мені здається, що це державна таємниця.

– Так, але пан Бумблякевич, наскільки я зрозуміла, буде у нас працювати. А хіба людині, допущеній до бібліотеки й архіву, не можна довірити державних таємниць?

Маґістр зашарівся, йому було незручно перед гостем, але княгиня таки мала рацію. Якщо вже хтось має пірнути в архіви, то чому б від нього приховувати мету візиту молодого князя? В архівах знаходяться документи куди таємніші.

– Зрештою, нехай сам пан Бумблякевич вирішить, – сказала княгиня, – чи варто його посвячувати в таємниці, чи ні. Це залежатиме від того, наскільки серйозно пан Бумблякевич збирається віддатися новій праці. Мусите збагнути одну просту річ: дорога назад перед вами зачинена до тієї пори, допоки ми не вийдемо всі з запілля. А вийдемо яко герої.