Володимир Яворівський - Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…

А я – буду! Буду два терміни! А тоді відпочину і знову – буду!!! Якщо заштовхаю у небуття цю химеру в білому хітоні.

«Янка! Ґоу хоум!»

Бач, її якийсь провінційний американський журнальчик зарахував до красунь. А моя «генеральна» [3] Тому що дочка генерала. Ксеня визначила точніше: «З рогами, замаскованими в пишній зачісці під квітчастою терновою хусткою, “ а-ля сільська молодиця на чужому весіллі… ” » Так сказала Ксеня…

Заметушилися чомусь мої президентські тілоохоронці на посту, в передпокої. Мабуть, закінчили партію в преферанс. Я їм якось сказав:

– Ви вже можете грати в преферанс і без карт. Спробуйте.

– Без карт можна, пане Президенте, а без грошей – ніяк, – навіть не усміхнувшись, відказав вічно серйозний Юрко.

Щось їх розсмішило. І стихли.

Цих я також підібрав на вулиці. Привів нав’язливий, липучий, як смола, Черненко, який мене зрадив, негідник, хоч я його зробив і міністром, і губернатором, і від прокуратури захистив, бо був би сів капітально. Але хлопці, приведені ним ще в минулі вибори, трапилися нормальні. Не зрадили. Слухняні і вірні, як собаки, як дворняги.

Юркові після виборів віддам Президентський полк, який треба реформувати докорінно. Міняти форму на національну. Хай муштрує пацанів.

Григорій най оберігає моє тіло. Воно мені вже не належить. Належить державі. А душа, Павле? А душа – народові. Отож хай Грицько стереже. Це – відповідально і почесно… Після перемоги дам обом по ордену «За заслуги». Першого ступеню. Дам. Заслужили».

«Нестерпно! Так я його хтіла. Мені тремтіли стегна, лоскоти шастали по животі. Палахкотіли груди. Шерхли губи. Я годинами вистоювала в шорстких заростях малини, щоб крізь паркан, крізь вжолоблену мною шпарку стежити за сусідським двором.

Вже третій день, як Павло приїхав на канікули. Довго відсипається. Тоді виходить у двір, корбою дістає води з криниці. Вмивається із великої емальованої миски. Кумедно намилює з тюбика щоки і шию. Голиться, надуваючи щоки і задираючи пальцями ніс догори…

Лиш би не примітив мого ока в шпарині паркану. Тоді мені хоч крізь землю провалися!

Вчора він підійшов під самісінький паркан, до того самого місця, де моя схованка. Я – вмерла! Не дихала, ніби пірнула під воду.

Він роззирнувся на всі боки і… справив маленьку нужду.

Заплющила очі… Нічого не бачила…

Другий рік як я доспіла. Оля, Ганя, Ліна навіть хваляться, що спробували, але не кажуть з ким. Із святим городищенським духом, хихочуть. Деякі з однокласниць не приховують, що в першу ж ніч після випускного вечора віддадуться. Не кажуть кому. Але говорять про це з тупою, безапеляційною рішучістю. Таки віддадуться.

А мені нікого не хочеться – лиш Павлуньо стоїть перед очима. У синіх джинсах в обтяжечку, з підкачаними ногавицями, в білій тенісці. Або у бузкових плавках, у вишиванці з коротким рукавом. Стрункий, гожий, як намальований на замовлення. Кращого в Городищах нема. Та й не треба мені красивішого.

Малою весь час виводилася в їхній хаті та у дворищі. Носила їм молоко, бо вони – вчителі, корови не тримали. Допомагала гусей увечері загонити до двору, колорадського жука збирати в банку. Вилізала на найтоншу гіллячку зривати спілі черешні, а Павлунько стояв на землі з козубом.

Я не соромилася, що він розглядає мене знизу. Вже парубок, вже з городищенськими дівчатами цілується, а не стидалася. Стрибала йому на руки з дерева. Одного разу, коли моя мама поїхала на похорон родички, ми навіть спали з ним на теплій печі… І хоч би й що, гадки не мала про таке.

А зараз, Божечку, що ти зі мною робиш?! Вже друге літо. Минулого – він просто подобався мені, я за ним пантрувала. То було солодке заняття, що приносило мені безмір радості. Одначе він поїхав на навчання, я трішки побанувала за ним і заспокоїлася. А зараз…

Якби він мене захотів – я б відала йому все-все. Відразу. Навіть не комизилася б і й хвилини. На вісім років старший. Відслужив армію. Вчиться у Києві, в сільгоспакадемії. Мабуть, мав уже студенток, живучи в гуртожитку. То й що. Я все йому прощаю. Як у Прощену неділю мені все пробачає моя мама, а я їй – своїй ріднусі. Хоча які там у неї гріхи? Те, що народила мене і вигодувала, і виховала без батька. Дякую, мамуню, дякую.

Якщо він мене навчить, я буду кращою за його студенток у Києві. Буду!

Чого ти, мучишся, Насточко? Візьми глечик молока. Віднеси. Напій його. Хай роздивиться, поки питиме, як у тебе гостро випнулися груди… Стан – чарочка… Налилися твої тугі литочки. Губи як стручки червоного перцю…