Юрий Винничук - Ги-ги-и

Він сів на край постелі, і ми випили.

– Галька – чува хароша. Жопа у неї шо нада. Я тоже таких люблю. Шоб жопа була. І шоб вєс мала. Потому шо жопа – це саме главне. Давай ше по одній.

– А в мене паспорта нема! – згадав я. – Як же нас розпишуть?

– Твій паспорт у мене, – хляпнув себе вуйцьо по грудях, – лічно поїхав сьогодні вранці до тебе на квартиру, взяв паспорт, і в Палац. Срач там у тебе, конєшно. Ну, баба буде – наведе марахвєт. Галька нащот цього – да!

Мені стало ще сумніше. Алкоголь не брав. У коридорі грюкнули двері, почулися голоси.

– Ну, всьо. Зараз почнемо, – сказав вуйцьо, дбайливо поправляючи мені подушку. – Ти, главноє, лежи і ногами не дриґай. Тіпа паралізований, поняв? Бо коли шось зморозиш, то я тебе так здєлаю, шо точно будеш паралізований. А то даже навіть під наркозом.

До покою увійшла квітуча Галька в шлюбній сукні з білими трояндами. Вона була щаслива. За нею – пишна дама з Палацу Щастя з папкою під пахвою, і батьки, вбрані, як на парад.

– Оце наш бальной, х-хе, – сказав вуйцьо Бодьо.

– Дуже приємно, – сказала дама. – Молода, станьте в узголів’ї. Батьки – ось там. А ви – там. Рушничок щастя приготували? Ах, я ж забула – він же без ніг… Що, є ноги? Ясно. Ноги є, але не ходять. Тоді рушничка не треба. Обручки є? Свідки є? Нема? Треба свідків!

– Рєшим вопрос! – сказав вуйцьо і зашептав щось на вухо дамі. Та кивнула.

Все, що відбувалося далі, пригадую, мов крізь поволоку сну. Коли скінчилася церемонія, я вже був окільцований.

Ще пам’ятаю, як ми випили по келиху шампанського, і це нарешті мене впокорило. Вчорашній алкоголь, долучившись до свіжого, викликав снодійний ефект, і я заснув.

Проспав майже годину, як влетіла до покою Галька.

– Ромку, вставай. Зараз буде повна хата гостей.

– Яких гостей? – промимрив я, тручи очі.

– Слава молодим! – проторохтів голос вуйця, як розряд грому, і його масивна фіґура виросла над ліжком. – Давай, старий, витягай свої мощі. Диви, який хароший костюмчик! Якраз на тебе! Сам вибирав.

І я в причмеленому стані почав натягувати на себе все, що мені Галька з вуйком подавали, доки не побачив себе у дзеркалі – в сірому костюмі з білою сорочкою і краваткою.

– Морда, по-моєму, не свіжак! – похитав головою вуйцьо. – Іди в ванну поголись, зачешись, а лучче всього, як тобою Галюня займеться. Давай, пупся, проведи облицьовочні роботи зі своїм мужем.

Галя повела мене у ванну, а коли за кілька хвилин вивела, перші гості вже ввалювалися з реготом до хати. Вони так галасували, наче потрапили не в помешкання, а в зоопарк і просто зобов’язані були ділитися враженнями.

– Пішли до вітальні, ми там їх будемо зустрічати, – сказала Галька.

У вітальні стояли накриті столи. Їхній вигляд викликав у мене приступ нудоти. Треба негайно випити. Негайно. Вже. Що я швиденько і зробив.

– Правда, ти мене кохаєш? – пригорнулася Галька.

– Умгу, – буркнув я.

Гості перли, що дурні. Тицяли нам свої руки, губи, букети, конверти і мололи якусь банальну фіґню. Я відчував дивовижно поцимбальний стан. Головне – кірнути і вимкнутися.

Вуйцьо Бодьо усіх бавив, вгощав, організовував, змушуючи по черзі промовляти тости, деколи навіть віршовані.

Коли над столами гримнуло дружнє «Гей, на горі, там женці жнуть…», я попустив краватку, скинув маринарку і розслабився. Пізно ввечері гості розійшлися. Мамуня з Галькою, вуйковою жінкою і батьком прибирали зі столів. А ми з вуйцьом засіли в покої, де нам накрили за журнальним столиком, і цмулили шампанське.

– Три речі тримають бабу, – вчив мене він. – Оця, оця і оця, – показував по черзі на прутень, гаманець і кулак. – Ти поняв? Потому шо баба по природі своїй шо? Насікоме! Бабочка тоїсть. Хєр для неї шо цвіточок – сіла, посиділа, на другий перелетіла. А шоб не літала – грай. Це як зуби почистити – рано і ввечері. Сажу протер – і весь день вона балдіє і ходить, як шовкова. Така, блін, їхня природа. Ти бачив мою жінку? Во мощ! Я її, знаєш, як називаю? Фердінанд.

– Чого б це?

– Це скорочено. А повна назва така: «Німецька самохідна гармата типу “Фердінанд”». Поняв? Там, чувак, пахати треба, як на БАМі. Це тобі, блін, не Галька! І вона тримається за мене, як вош кожуха. Бо знає, шо ніхто її так не трахне, як я. У мене ж ета болванка, коли тобі інтересно, двадцять сантиметрів і три міліметри. Поняв? Дак цього ше мало. Я загнав собі під шкірку сталеві кульки. Ось, подивися.

Він розщіпив ширінку і витяг дебелого кабачка, в якому і справді по колу попід шкірою виднілися ґулі.