Юрий Винничук - Ги-ги-и

– Ромчику! Ідіть снідати! Галюню!

– Вже йду, мамусю! – відгукнулася Галька.

Вона з’явилася в халатику, що розповзався на грудях, оголюючи повні перса. Мій Прутень зреагував миттєво.

– Привіт! – цьомкнула мене в щічку, а її рука лагідно погладила Прутня.

Ми зайшли з нею на кухню. Мама спокійно зиркнула на настовбурчений прилад і загадково посміхнулася. Можливо, у її чоловіка було коротке замикання в штанах, і тому мій Прутень викликав повагу.

– Може, мені хто-небудь дасть нарешті, чим прикрити голе тіло?

– А навіщо? – здивувалася Галька. – Тут усі свої. Бери їж, бо нема часу.

– На що нема часу?

– Мамо, вуйцьо Бодьо вже виїхав?

– Так, вже в дорозі.

– Ну от. Я ж казала, що нема часу. Я ще мушу перебратися в сукню, намалюватися.

– А куди ми ідемо? В оперу?

– Ми нікуди не йдемо. Це до нас прийдуть.

– Хто?

– Одна пані з Палацу Щастя, яку привезе вуйцьо Бодьо.

Тут мені щось нарешті в голові свінуло, а Прутень якось сам собою опав.

– Яка пані? Чого вона прийде?

– Щоб нас розписати, – відповіла Галька таким тоном, мовби йшлося про сусідку, яка має позичити друшляк.

– Як то розписати? Хіба ми домовлялися про щось таке?

– А що там домовлятися? – спитала мама. – Ми ж учора про все поговорили. Ви нам сподобалися.

– Але ж я – голий!

– Маєте рацію. Ви й будете лежати у ліжку. Ви гадаєте, чому вона прийде до нас додому? Та саме тому й прийде, що ви приковані до ліжка важкою хворобою.

Мені канапка стала поперек горла.

– Ну, я пішла вдягатися, – сповістила Галька і випурхнула.

– Де мій одяг? – заметушився я.

– На балконі. Але двері на балкон зачинені, бо ми боїмося злодіїв і на ніч зачиняємо.

– Але вже білий день!

– Справді?

Матуся замріяно сьорбала каву, і на її великих об’ємних грудиськах так само розповзався халат, демонструючи пампухи. Упіймавши мій погляд, вона запитала:

– Хочете помацати? Не соромтеся!

Вона взяла мою руку через увесь стіл і приклала собі до грудей. Долоня моя лягла на її перса і несамовито стислася.

– Боляче! – зойкнула вона.

– Віддайте мій одяг! – гаркнув я і стиснув сильніше.

Вона заверещала, і на кухню вбіг батько.

– Що тут коїться? Що ви таке робите?

– Він крутить мої груди!

– То вам мало Гальки? Збоченець! Негайно її відпусти!

– Віддайте мій одяг!

У цей момент подзвонили у двері. Старий вискочив у коридор і за мить повернувся назад із якимсь бурмилом. Це був тип, який міг би перелякати зграю голодних вовків. Він вочевидь не заробляв на життя, торгуючи на базарі петрушкою.

– Він крутить моїй жінці груди! – показав на мене старий.

– Е, ти! – гаркнув тип. – Пусти зараз груди моєї сестри, бо інакше продовжиш сніданок на небесах!

Я пустив. Матуся, розхиливши халат, обстежила перса в червоних плямах від моїх пальців, і заспокоїлася. Може, не було аж так неприємно.

– Я – вуйцьо Бодьо, – повідомив тип. – Внизу в машині дама. З Палацу… гм… Щастя. Зараз вона прийде сюди і вас розпише. Ти мене поняв?

Я кліпнув.

– Я питаю, ти поняв?

– По… поняв.

– Люблю мати діло з інтелігентами. Тоді давай чеши в ліжко. Раз больной – лежи і пукай під ковдрою. І не псуй обряд. Бо коли шо – то бачиш? – він показав свій волохатий, завбільшки з мою голову п’ястук.

«Уб’є», – подумалося мені. А він нахилив свою голову до мене, дихнув тяжким тютюновим сопухом і продовжив:

– Коли шо – дам по голові, і скажу, шо у ванні послизнувся. Поняв? А ці шуточки, – тицьнув у груди своєї сестри, – брось. З женщинами надо тримати фасон. Ніжність потрібна, поняв? А то ти, блін, синяків наставив і думаєш, дама кайфує. Ну, та ми, браток, ше з тобою про сєксішко поговоримо. А зараз давай – у ліжко.

Я встав і, втягнувши голову в плечі, поплуганився до спальні. З кухні лупав організаторський голос вуйця:

– Люся, ти перевдягнись, шоб усе по-празничному було. А ти, – звернувся до батька, – іди вниз і проси її сюди. Я тим часом покараулю жениха.

Я ліг у ліжко і з тугою подивився у вікно. А може, вистрибнути? Всього лише другий поверх. А тоді, як є, голим, дременути світ заочі.

Але тут увійшов вуйцьо з пляшкою шампанського і двома келихами.

– Ти не переживай. Мені тоже колись не хотілося женитися. Любив я, понімаєш, ето дєло – бляданути. Але пройшов час, і я навіть задоволений. Баба в хаті, браток, нужная вещ. Це, понімаєш, як телевізор. Без телевізора хата – сарай. І без баби – сарай. Давай по бокальчику. Ти тут, кажуть, учора представлєніє давав? Да? Мо-ло-ток! Жаль, шо мене не було. Люблю такі манси.