Юрий Винничук - Ги-ги-и

– Ну, з дітьми, може, не будемо так спішити? – несміливо спитав Прутень.

– А чого там тягти? – здивувалася Піхва. – Мені так хочеться народити трьох дівчаток-близнючок. Уявляєте собі, який веселий щебет будуть зчиняти їхні малюсінькі Піхвочки!

Мені здавалося, я потрапив до будинку вар’ятів. Врешті мене це дістало, я встав, налив собі вина і одним духом перехилив склянку.

– Ромчику, чому ти мовчиш? – просюсюкала Галька.

– А мені здається, тут нікого й не цікавить моя думка.

– Ну, й чудово! Тоді завтра ж підемо до моїх батьків.

Я подивився на неї – голу й безсоромну, як лежить вона, розкинувши ноги на ліжку, і подумав собі, що трахати я не проти, але одружуватись… Балакучі статеві органи, якими вже перестаєш володіти, – це щось жахливе.

Взагалі в жінках я шукав ілюзії, шаленства, доведеного до досконалості, любовного наркотику, а натомість мусив задовільнятися безглуздими, розцяцькованими фасадами, за якими ховались облуда і розпусність в найогидніших формах. Якби я міг стратити усіх своїх коханок на ешафоті, назавше позбавивши їх тіла, цього гнізда міазмів і мікробів, то колекціонував би виключно їхні погляди, таку собі висублімовану збірку трепетливих метеликів.

Моя схильність до ідеалізації переродилася колись в некеровану манію, але тілесність швидко поховала те все, зоставивши тільки цвинтар ілюзій. Тепер у мені панували бюстгальтери, колготки, нічні сорочки – шмати, що покликані тіло вкривати, а насправді його виставляли напоказ, змушували чоловіка прагнути його, тим самим назавше ударемнюючи злет, скидаючи його в безодню інстинкту, у прірву, на дні якої людина не варта уже нічого.

Я спробував себе уявити одруженим на Гальці, але нічого доброго в моїй уяві не виникало. Єдине, чого я бажав, це врешті виплутатися з цієї ідіотської історії. Одне є певним: якщо я стану ініціатором розриву, то мені доведеться мати справу зі своїм Прутнем. Хтозна, яку штучку він ще викине.

Але є й інші способи, як покинути дівчину так, аби думала, що кинула вона. У цьому я був мастак.

Наступного дня я покірно подався з Галькою в гості до її батьків. Мною керував цілком певний намір зробити все, аби не тільки не сподобатися їм, а викликати обурення. Ясна річ, тут не варто перегравати, бо хоч і небагато часу минуло, але Галька вже трохи мене знає. Та й Прутень не повинен здогадуватися.

Квартира її батьків виявилася зразком вишуканого міщанства в стилі «глухий рагулізм». На стінах висіли примітивні гуцульські пейзажі, килими, верети, рушники, дерев’яні хрестики й інша декорація, що мала б, очевидно, свідчити про їхню духовність.

Після кількох банальних реплік нас посадили за стіл і подали борщ. Я зловтішно всміхнувся. Нарешті я побачив об’єкт, з якого можна почати псування стосунків з батьками.

Вони зробили жахливу помилку, пригостивши мене борщем, і мені навіть було їх шкода. Я, прискаливши око, стежив за тим, як вони його заковтують повними ложками, остерігаючись сьорбнути, втягнути в себе, що було б значно природнішим, але водночас недопустимим у тому внормованому світі, в якому вони жили. Вони їли так, мовби за кожною ложкою приймали причастя.

Виходить, що і я так само повинен їсти безгучно, не сьорбаючи, не плямкаючи і, не приведи Боже, шморгнути при цьому носом. Але, коли їси гарячий борщ та ще й за такої спеки, у носі хоч-не-хоч відбуваються якісь невідворотні процеси бродіння, слизисті маси починають рухатися, переміщуватися і, якщо їх вчасно не підшморгнути, можуть скапнути в тарілку, а це вже нікуди не годиться. Воно, звичайно, усі, хто це помітить, будуть вдавати, що насправді нічого не помітили і зосереджено продовжуватимуть обід, але матимуть свою думку про мене, як про особу неохайну, невиховану і негідну їхньої доньки.

Хоча стоп… Невже, доклавши стільки зусиль, аби продемонструвати мені весь цей театр, вони б могли легко відмовитися від мене через таку дурницю? Подумаєш, неохайний…

У носі тим часом продовжує наростати рух, і я чую, як юшка стікає поволі по ніздрях і ось-ось опиниться на кінчику носа. Я можу її підшморгнути, можу змахнути пальцем або краще хустинкою, але тоді науковий експеримент не здійсниться, я ніколи не дізнаюся, чи одна-єдина крапля слизу здатна змінити ціле моє життя.

Мені лоскотно в носі, я ледве стримую себе, щоби не шморгнути і борюся з цим бажанням, борюся запекло й приречено. І мені навіть здається, що оця невинна прозора крапелька стане справжнім мірилом кохання і щирості наших почуттів, коли вони є насправді. Я мушу зізнатися, чи здатна мене вона розлюбити, якщо ця невинна краплинка… сльозинка… росинка… впаде… ось вона вже на кінчику носа… сонце грає у ній своїм золотим промінням… вона гойдається – ніжна і безборонна – над червоним паруючим борщем, наче душа, що спадає до пекла, душа грішника… Ось їхні погляди скоса стежать за тим, як вигойдується бідолашна крапелька, панічно намагаючись втриматися, але сили бракне й вона врешті зривається і падає… Ох, це падіння, котре триває, здавалося, незмірно довго, безмежно, падіння, за яким стежать три пари очей – вони усе бачать, вони ошелешені, налякані, нічого подібного не сподівалися, це крах усьому, це руїна, кінець…