Юрий Винничук - Ги-ги-и

– Я не можу пояснити цього феномену. Але я тобі продемонструю.

По цих словах я розщіпнув ширінку, вийняв Прутня і сказав:

– Привітайся. Це Данка. Ми колись із нею кохалися. Пригадуєш?

Після цього настала тиша. Я в напруженні чекав на реакцію Прутня. Данка, що вже от-от мала повірити мені, з кожною секундою мовчання переконувалася, що мене остаточно скосила шизуха.

– Е! – гукнув я до Прутня. – Чого ти заткався? Хочеш зробити з мене ідіота?

Але він ліниво лежав собі у мене на долоні, схожий на розмореного тюленя, і геть не реагував на мої слова.

– Ну! Скажи хоч слово! Чуєш? – гаркнув я, наливаючись люттю.

– Заспокойся, – душилася зі сміху Данка. – Може, він голодний. Хочеш, вийдемо у садочок.

– Дурна! Невже не розумієш: він на тебе не встане! Він встає тільки на неї! Ти ж сама бачиш – він мене абсолютно не слухає. Йому начхати, що я зараз облажався.

– Ой, Ромчику, ти або перепив, або головою об одвірок луснувся.

І вона пішла, залишивши мене на балконі.

– Ну й гівнюх з тебе, – буркнув я до Прутня.

– Сам ти гівнюх, – озвався він. – Що я тобі – паяц, що ти мене демонструєш першій-ліпшій лярві?

– Вона моя колежанка. І ти мене перед нею зганьбив.

– А на фіґа ти язика розпустив? Хто тобі дозволив про нас розповідати?

– Ну, нічого собі заявочки! – отетерів я з обурення. – Це я ще в тебе маю питатися дозволу? Хто ти такий? Слимак нещасний!

– Ага, ось де ти! – почув я голос Гальки. Я не встиг сховати Прутня.

– Ти що, дрочиш на балконі? – спитала вона, хихікаючи.

– Він усе розповів Данці, – сказав Прутень.

– Що саме?

– Що ми вміємо розмовляти.

– Ти усе розповів цій стерві? – вирячила очі Галька.

– От мудак! – озвалася Піхва.

– Він їй усе розповів, а потім ще й хотів задемонструвати на ділі, як я вмію говорити. Але я ані слова не промовив. Мовчав як риба.

– І правильно зробив, – підтримала його Піхва.

– Ти не маєш, чим зайнятися? – спитала Галька. – Знайшов, кому розповісти.

– Не бійся, – сказав Прутень. – Вона ж усе одно не повірила. Вона вирішила, що він напився.

– От муда-а-ак! – аж застогнала Піхва. – Я просто фіґію. Де такі мудаки беруться?

– З Піхви вилазять! – визвірився я і сховав Прутня в штани.

– Може, надалі будеш радитися з нами, кому що говорити? – спитала Галька.

– «З нами»? Ти сказала «з нами»?

– Так, я сказала «з нами».

– Ти взагалі мізками поїхала разом зі своєю дзюркою. І мого Прутня підбила. Я тепер не можу нікого трахнути, як раніше. Я повністю залежу від його волі: захоче встане, не захоче – не встане.

– Я не знаю, чому ти злишся. Я в такій самій ситуації. Моя Піхва не давала нікому, доки не з’явився твій балакучий Прутень. Я цьому не винна, що ми зустрілися. Я тебе не знімала. Ти хотів мене – маєш.

– Де ж я думав, що не зможу більше нікого вграти?

– А навіщо тобі грати ще когось? Тобі зле зі мною? Здається, я роблю все, аби тобі було в кайф.

– Але дійшло вже до того, що Прутень питає в Піхви, чи можна йому кінчати. Я тут мовби зайва особа. Це не ти мені пропонуєш кінчити разом, а Піхва Прутневі. Моя справа рухатися. Це все, до чого зведені мої функції. Запхав – вийняв, запхав – вийняв…

Наші любощі відтепер виглядали таким чином, що я став себе відчувати не ким іншим, як рабом свого власного Прутня. Моя справа полягала лише в тому, аби прилаштуватися до Гальчиної дупи, а вже Прутень і її Піхва вирішували, коли їм кінчати, а коли ні. З наближенням оргазму вони просто дуріли.

– Взувай мене! Взувай! – зойкала Піхва. – Сильніше! Сильніше!

– Може, тобі хочеться чогось особливого? – цікавився він.

– Так, мені хочеться, щоб ти мене обізвав.

– Як?

– Ну, якось так…

– Але як?

– Брутально!

– Курва!

– Так!

– Табака!

– Не так!

– Хавка!

– Не так!

– О-о-о… так… так…

Галька в цей час лежала з заплющеними очима і тихо стогнала.

– Кінчай… Кінчай… – канючила Піхва, – дай мені напитися тобою по самі вінця, наповни мене любов’ю!

Далі вже чулися якісь абсолютно незрозумілі звуки і в мить, коли я випорскував сім’я, пролунало голосне цьмакання і сьорбання.

Врешті я витяг Прутня і, подивившись на нього, вжахнувся. Його голова набрала обрисів справжньої людської голови. Це була мініатюрна лиса голова, тільки що червона і вся у слизі, як у новонародженої дитини. Я побачив очі, вуха, носа і рота.

– Галька! Глянь!

Але та стерва тільки ліниво потягалася, як кішка, і коли врешті підвелася, усі ті обриси разом з падінням самого Прутня самі собою позникали. Не було вже чого показувати.