Юрий Винничук - Ги-ги-и

Увесь цей час Галька зі своєю Піхвочкою тільки посміювались.

– Ще невідомо, чи Гальчина Піхва тебе захоче, – буркнув я до Прутня.

– А він мені починає подобатись, – озвалася Піхва.

– Правда, він милий? – з надією спитала Галька.

– Це ти про кого? – поцікавився я.

– Вгадай з трьох разів, – засміялася Галька і, посунувшись униз, наблизила свої вуста до Прутня: – Ну як, ти готовий зануритися в мене і зробити мене жінкою?

– О, Господи! – зойкнула Піхва. – Ти вирішила здійснити це сьогодні?

– Скільки можна тягнути? Я хочу, щоб він мене пробив. Невже ти ще надієшся на когось ліпшого?

– Ліпшого не знайдеш за мене! – сказав Прутень.

– Е, – обурився я, – а мене ніхто навіть не запитає, чи мені хочеться?

– Я боюся! – запищала Піхва.

– Давай це вже нарешті зробимо, – наполягала Галька і потягла мене на себе.

Я почував себе манекеном. Прутень занурився в Піхву, а вологі її губи враз розтулилися, пропускаючи його усе глибше.

– Нарешті вони заткалися, – сказав я.

– Ну! Ну!.. – стогнала Галька. – Зроби це, зроби…

Я зарухався швидше і з-поміж Гальчиних ніг пролунав жалюгідний писк. Галька закусила губи і застогнала так голосно, наче їй вирізували апендицит.

«Та добре вже, – подумав я, – скінчу цю роботу, коли почав». Я підсунув свої руки попід її стегна й закинув їх собі на плечі. Тепер Прутень таранив Піхву, аж ляскало, а Галька вже не стогнала, а кричала, мов навіжена. Ще кілька рухів, і вона знесилено відкинулася, гойдаючись на лагідних хвилях насолоди.

– О Боже, який кайф! – пробелькотіла вона, заплющивши очі.

Я вийняв Прутня зі слідами крові.

– Надіюсь, ти не кінчив мені туди? – спитала Галька.

– О-о, яка я нещасна, – заскавуліла Піхва.

– Ти подивись на мене, що ти з мене зробила! – бідкався Прутень. – Я виглядаю, як різник!

– Я ще не скінчив, – сказав я.

– Дай мені його, – промуркотіла Галька, – дай, я його посмокчу.

– Зараз, зачекай…

– Ти куди?

– До лазнички.

Ледве встиг я помитися, як у лазничку влетіла Галька, впала на коліна і заходилася облизувати Прутня та засмоктувати його в себе, і я вже сам, заплющивши очі, полинув у піднебесся.

На черговій вечірці Данка з нетерпінням виловила момент, аби усамітнитися зі мною на балконі і розпитати про Гальку. Цього разу ми прийшли удвох, і всі врешті побачили, що у нас роман.

– Ну як? – спитала вона. – Ти вже її розкоркував?

– А як ти думаєш? – прискалив я око.

– Думаю, що тижня цілком достатньо для цієї справи. Але ж вона дурепа, а з дурепами різне буває.

– Ну, вграв я її. Вона справді була цілкою.

– Рідкісна у наш час рептилія. І як пішло?

– Та нормально. Але є одна проблема…

– Проблема?

– Ну, розумієш…

Я не знав, як розповісти їй про історію з моїм Прутнем і Гальчиною Піхвою. Адже це все одно, що розповідати комусь про космічних прибульців, яких ти раптом виявив у себе в туалеті.

– Ти що, закохався? – вжахнулася Данка.

– Та ні, але… Мій Прутень…

– Прутень закохався?

– Власне… Пригадуєш той випадок у лазничці, коли він не встав?…

– Ну?

– Так от. Він не встав на тебе. А на неї встав. Одним словом, я вже ним абсолютно не керую.

– Що значить, «не керую»? Хіба він тобі не належить?

– Ні. Він сам по собі, а я сам по собі. Він як окрема істота.

– Що ти мелеш?

Я стишив голос.

– Данко, це серйозно! Мій Прутень і її Піхва – це окремі незалежні і, до того ж, мислячі істоти. Вони розмовляють!

Вона дивилась на мене, як на ідіота. Мабуть, у ту хвилину я виглядав і справді не сповна розуму.

– Вони розмовляють, як от я з тобою. Роблять собі, що їм заманеться.

Данка мовчала, витріщивши здивовані очі.

– Во-вони розмовляють? – врешті видушила з себе. – Ти хочеш сказати… розмовляють, як люди? Словами?

– Власне!

– Але чим? Чим вони розмовляють?

Напевно, цими питаннями вона намагалася вияснити, до якої міри я збожеволів.

– Вони. Розмовляють. Губами, – сказав я, артикулюючи кожне слово, аби до неї нарешті дійшло. – Гу. Ба. Ми. Розумієш? У них же є губи. А в Піхви тих губ навіть кілька. Вона меле ними, як перекупка на ярмарку. У неї навіть є горло. Адже Прутень і Піхва – це суцільні горлянки. Чому б їм не добувати з себе звуки?

– А… але у них нема язиків! – схопилася Данка за останню соломинку.

– Я не знаю, яким чином вони обходяться без них, але якось обходяться.

– Я не вірю. Чому це тільки у вас вони розмовляють? Чому моя Піхва мовчить? Адже вона стільки разів спілкувалася з твоїм Прутнем!