Юрий Винничук - Ги-ги-и

Після того випадку я вже ні про що не міг думати, крім неї. Я ледве дочекався першої нашої здибанки і відразу ж повів її до себе. У ліжку відбулася та сама сцена, що і в лазничці, Галька дозволила себе розібрати і ковзати прутнем поміж її стулених, хоч і вологих, стегон. Пізніше вона, прийнявши порцію моєї живиці, витяглася поруч і лежала, усміхнена до стелі.

Я почував себе так, мовби щойно скинув з плечей два міхи бульби. Тих кілька днів, що я не бачив Гальки, минули в якомусь отупінні. Мій прутень при найменшій згадці про неї враз підводився і приковував увагу до неї одної, мовби на світі не існувало вже нічого вартісного. Тричі на день я мусив рукою тамувати свою хіть, викликаючи у фантазіях її тіло, всі його приваби. Я прагнув її так, як нікого ніколи в житті.

І не тільки я. Її прагнув мій прутень.

Ми лежали поруч, обличчя до обличчя, і прутень торкався її піхви.

– Скільки тобі років? – спитав я.

– Двадцять.

– Невже тобі не хочеться позбутися цноти?

– Хочеться.

– Чому ж ти цього не зробиш?

– Не можу.

– Як то – не можеш? Що тобі заважає?

– Я не володію собою.

– Що за дурниці? Досить лише розкинути ноги, і побачиш, як це чудово.

– Нічого не вийде.

– Чому не вийде? Ти пробувала?

– Пробувала. Але вона не пускала.

– Хто не пускав?

– Моя піхва не пускала прутня. Я хотіла і не могла. Я нічого не могла зробити. І зараз не можу.

– Розсунь ноги.

– Добре.

Вона лягла горілиць, розсунувши ноги, і я ліг на неї. Мій прутень почав ковзати по її губах. Галька навіть узяла його пальцями, щоб спрямувати куди слід, але він і справді не проник ані на півсантиметра. Він, мов сліпа вівця, тицявся лобом у вологі губи піхви, що була зачинена, мов брама раю перед грішником.

То було щось неймовірне, бо вся піхва була аж липка від соків.

– От бачиш, – зітхнула Галька. – Нічого не виходить.

– Я ще такого не бачив. Ти ходила до лікаря?

– Ходила.

– І що?

– Нічого.

Ми знову лягли боком і мій прутень знову лише торкався її замкненої піхви. Якийсь час ми лежали мовчки, слухаючи музику. За вікнами цвірінькали пташки, і долинав галас дітвори. Несподівано у цей лагідний коктейль звуків проник чийсь обережний шепіт. Можна було розібрати слова, але кому вони належали, я спочатку не збагнув.

– Привіт.

– Привіт.

– Ти така гарненька…

– Можеш не підлизуватися, все одно не пущу.

– Ну, й не треба. Сама собі гірше зробиш.

– А то як?

– А так, що засохнеш, як сливка, зморщишся і, коли навіть захочеш, то вже ніхто в тебе не полізе…

– Галь! – стрепенувся я, – ти чуєш?

– Чую, – промовила вона, і я побачив у її очах сльози.

– Що з тобою?

– Я плачу від щастя.

– Де ти бачиш щастя? Хто це говорить?

– Це говорять між собою твій прутень і моя піхва.

– Неможливо!

– Здається, твій господар не вірить своїм вухам, – засміявся писклявий голосок.

– Нарешті! – скрикнула Галька. – Нарешті я зустріла прутня, який може порозумітися з моєю піхвою! Ти не уявляєш, яких це мук мені вартувало!

– То це для тебе не є несподіванкою?

– Ні, я з дитинства знала, що моя піхва може розмовляти. Але вона навідріз відмовлялася пустити в себе якого-небудь німого прутня.

– Тому, що я Піхва інтелігентна, – пропищала та. – А ти мені підсовувала всіляких мудаків, котрі абсолютно не знають, як себе поводити у вищих сферах. Це я намучилася, відбиваючи їхні туполобі атаки.

– Але про те, що мій прутень може говорити, я й не здогадувався.

– А ти взагалі ніколи про мене не думав, – озвався прутень. Точніше – Прутень з великої літери. – Ти ніколи не рахувався з моїми смаками, запихав мене куди попало. Скільки писків мене пережувало! Я дивуюсь, що досі не перетворився на кашу.

– Ну, ти вже не перебільшуй, – заперечив я, – чи тобі було зле там, куди я тебе запихав? Чи ти не отримував оргазму?

– Це ти отримував оргазм, а не я! Я почував себе у ролі носа, якого просто висякали!

– А якого дідька ти тоді стояв? Це ж певна ознака, що ти збуджувався!

– Дідька лисого я збуджувався, шуруючи усі ці глухонімі Піхви, позбавлені навіть краплі здорового глузду, тупі, безпросвітні халяви! Ці бездушні дупи, в які ти мене запихав! Я стояв, щоб не втратити форми, бо вірив, що колись настане таке свято, що я зустріну ту єдину, для якої буду готовий на все.

– Е-е, то ти ще на вечірці накинув на неї оком?

– Так, але я не був певний, що вона якраз та.

– І про всяк випадок не встав мені на Данку?

– На ту сучку? Досить з мене. Вона мені ще рік тому добряче набридла.