Юрий Винничук - Ги-ги-и

– Ну, що там? – позіхнула вона.

– Я щойно бачив на своєму Прутневі людську голову. Уявляєш?

– А-а, ну це буває, – сказала вона таким тоном, мовби йшлося про прищик на дупі.

– Який хрін буває? – визвірився я. – Де ти ще таке чудо бачила?

– Я мала на увазі, що ПІСЛЯ оргазму буває привиджується казна-що.

– Це тобі, може, привиджувалося. Я бачив ясно те, що бачив.

– Ну, добре, добре. Це ж цілком закономірно – якщо він може розмовляти, у нього можуть з’явитися й людські обриси. Чого ти панікуєш?

– Не знаю. Я раптом подумав, що це якась невідома науці хвороба.

– Все нормально, старий, – озвався Прутень. – Просто нам треба узгодити наші стосунки і не заважати одне одному в особистому житті. Щодо мене, то я за всю свою трудову діяльність ще не зустрічав такої інтелігентної Піхвочки, як Розамунда.

– Ах, мій любий Августине, – провуркотіла Піхва, – я нетямлюся від щастя.

– Ти чуєш, – сказав я, – вони вже підібрали собі імена.

– І правильно зробили, а то як їм звертатися одне до одного?

– Могли б і нас запитати! Мундя Розамундя і Дрин Августин, – перекривив я.

Піхва і Прутень розреготалися.

– Вона й справді інтелігентна, – погодилась Галька. – Адже вона регулярно зі мною дивиться телевізор.

– Ну, да, через труси, – буркнула Піхва.

– Так, це, звичайно, дещо деформує її світосприйняття, – зітхнула Галька. – Світ крізь майтки зовсім інший. Телевізор вплинув на неї ще й з того боку, що розмовляє вона не зовсім чистою українською мовою. Я навіть раніше була здивована, що вона так гарно розмовляла з твоїм Августином.

– Шизанулися ви всі з тою вашою мовою, – сказала Піхва. – Націоналісти! Ти щоб не смів мене, Августине, українізовувати, бо я вже виросла з цього.

– Та я що… я нічого… – знітився той. – Мені тоже пофіґ, коли що…

– От гівнюх! – цвиркнув я.

– Широка страна мая родная! – завила Піхва.

– Хі-хі, – засміявся Прутень, – не така вже ти й широка.

– Це просто ти жирна ковбаса! – відказала Піхва. – Спортом треба займатися! Лежебока!

– Ага, це я лежебока! – обурився Прутень. – Зараз я тобі покажу, який я лежебока.

І в одну мить, виструнчившись, кинувся сторч головою у Піхву.

Це було щось дивовижне, я остаточно переконався, що вже ним не керую, понадто й собою, бо Прутень мовби поволік за собою усе моє тіло, кинувши охляп на Гальку.

Я став якоюсь приставкою до свого власного Прутня. Він стрибав, наче механічний, а мене поволі охоплював розпач. Хто я і що я після цього? Яким буде моє життя надалі?

Ну і що, що того вечора я запрагнув Гальку? Мало кого я хотів трахнути? Це ж не означало, що я чимось їй зобов’язаний. Якби зі світлою метою створення сім’ї я мав вибирати, то Галька, напевно, була б на останньому місці серед претенденток на жінку. Звичайно, бабка вона апетитна, але примітивна, нас нічого, крім сексу, не єднає.

Це все я думав, лежачи на Гальці, бо зовсім мені не хотілося трахатися, але Прутень не зважав на мої бажання і робив свою справу з таким самозабуттям, що Піхва перекрикувала Гальку. Обоє скавуліли так заповзято, що я аж потом вкрився з переляку, аби не почули сусіди, бо ж було літо й відкрита кватирка.

– Давай! Давай! Давай! – підзойкувала Піхва.

– Грай мене! Грай! Трахай! Довбай!

Тим часом Галька корчила на писку якісь потворні міни, вишкірюючи зуби, висолоплюючи язика і бризкаючи слиною. Очі вона вирячила, обличчя її почервоніло, мов сідниця макаки. Боже! Якою ненависною вона видалася мені у цю мить. Я готовий був убити її.

Так, убити разом з цією язикатою Піхвою. Убити і підпалити, а потім розвіяти десь над Полтвою, нехай хвилі несуть її тлінні останки до чорта на роги.

Я спробував рвонутися, відштовхнувшись руками від ліжка і вирватися з її обіймів, але тіла наші мовби приросли одне до одного. Мене наче прикували до цієї колоди.

– Давай, кінчай… Кінчай, – стогнала Піхва.

– Зараз… зараз… – відповідав Прутень і довбав, довбав…

«Довбайте сю скалу!..»

Я не відчув жодної насолоди, коли Прутень випорснув сперму, навпаки, мене боліло і безсила лють мучила мозок. Я знесилено опав поруч Гальки і, втупивши очі в стелю, шукав якогось виходу з халепи. Господи, за що ти мене прокляв?

На вікні жалібно дзижчала муха, заплутавшись у павутинні. Я скосив очі й побачив павука, що, швиденько перебираючи лапками, обволікував свою жертву липким павутинням. І відчув себе нещасною, приреченою на загибель мухою.

Я стулив ноги до купи так, що Прутень опинився поміж ними і стис його. Цікаво, чи ця сволоч дихає?… Ні, напевно ні. Адже, якби дихав, то захлинувся б у ванні, або в озері.