Крапля безгучно падає на поверхню борщу і розтікається, щезнувши навіки. Я продовжую їсти, мовби нічого й не трапилося. І лише їхні ложки на якусь хвилю непорушно завмирають над тарілками, і лише їхні погляди мовчазно про щось перешіптуються. Зараз вони, ясна річ, нічим не видадуть своєї спостережливості, але в їхніх головах уже кружляє цілий вир думок, висновків, передбачень…
Та ось ложки їхні знову почали рухатися, і в одну мить театр припинився, декорація опала, освітлення згасло. Повітря, стільки часу ґвалтоване тривожною пустотілою тишею, враз ожило і сколихнулося. Здорове й життєрадісне поглинання їжі виповнило його – ложки пірнали в гущу борщу, випірнали, калатали, брязкали, а роти глитали, аж у животах погуркувало, мов далекі рокоти грому.
Я подумав, що однієї краплі буде цілком достатньо для розрідження атмосфери і наступну вже змахнув хустинкою. В їхніх поглядах цього разу я вичитав щиру вдячність за цей мій героїчний учинок. Другої краплі вони уже просто фізично могли б не стерпіти.
Взагалі я не розумію, для чого соромитися того, що є природнім? Адже навіть якщо сякати носа щохвилини в хустинку, то це все одно не гарантуватиме, що якась незначна частина слизу не потрапить до стравоходу. То яка різниця, у такому випадку, чи не потрапить вона туди природнішим шляхом – разом із ложкою борщу? А чи не є безглуздим носіння в кишені зашмарканої хустинки?
Я навіть подумав, що слід з ними поділитися оцими роздумами, але після борщу її батько раптом запитав:
– А чим ви, дозвольте запитати, займаєтесь?
– Фарцую, – бовкнув я швидше, ніж Гальчина нога встигла наступити на мою.
– Фа… фар… Як? – перепитав старий.
– Спекулює, – пояснила її мама, – тепер уся молодь цим займається. І нічого поганого я в цьому не бачу, це краще, ніж гарувати на заводі за копійки.
Остання фраза була шпилькою у бік батька – вродженого інженера. Кинувши її, вона випурхнула на кухню.
– Але… але ж це ризик, – проплямкав він, – це гра з законом. А що коли посадять?
– І в тюрмі є добрі люди, – відказав я.
– Ну, так, але, пробачте, як же тоді Галя? Це ж – конфіскація майна і взагалі…
– Маєте рацію, – погодився я, – ризик тут є. Можуть і посадити. Можуть навіть надовго.
У цей момент матуся принесла миску з паруючою картоплею і шницлями, над якими піднімався запах кропу.
– Чуєш, Люсю, – сказав старий, – тут таке діло, що його можуть і посадити, і майно конфіскувати.
Але її мама була, видно, твердим горішком.
– Ну і що ти пропонуєш? Візьмеш його до себе на завод?
Старий відразу знітився і потягся до пляшки.
Матуся вочевидь серйозно налаштувалася заарканити мене. За які такі приваби? Це вже Галька мусила розписати мене, розхвалити.
Ну нічого, є ще алкоголь. Зять-алкоголік!
– А що ви за своєю дочкою даєте? – спитав я, наливаючи собі повний келих коньяку.
Батьки перезирнулися, а Галька витріщилася на мене стривоженими очима. Але мені було начхати.
– Ми… е-е… – плямкав татуньо.
– А ви цілком практична людина, – втрутилася мама. – Ми в наш час такими не буди. Я пішла до свого чоловіка з подушкою під пахвою. Але зараз, ясна річ, інші часи. І ми, звичайно, нашу Галюню не образимо.
Тут вона почала занудно перераховувати віно. Вочевидь, її матінку нічим не проб’єш. Я випив коньяк і налив ще.
– Може, тобі досить? – штурхнула мене Галька.
– Нічого не досить. Така подія! Треба випити.
– На здоров’я, – сказала її мама.
Три пари очей дивилися, як коньяк переливається у мою горлянку, а рухи мої стають усе більш неконтрольованими.
– Та вже закусіть… Закусіть, – метушилася мама. – Ось паштет, і салату візьміть…
– Та він ніколи так не пив! – врешті вирвалося в Гальки.
– Галюню, такий день, нехай уже, – сокотіла мама і підкладала мені в тарілку закуску.
Тим часом я відчув шалений потяг до вбиральні. Я, заточуючись, встав з-за столу і запитав:
– Де тут у вас… е-е… сральня?
– Ромку! – зойкнула Галька і спалахнула незабутнім рум’янцем.
– По коридору направо, – сказала незворушна матуся. Я рушив непевним кроком, а за спиною шипів старий:
– Та він же якийсь алкаш!
– Ніякий він не алкаш, – впиралася матінка. – Я його розумію.
– З ним… з ним ніколи такого не було! – хлипала Галька.
Я зайшов у туалет, витяг Прутня і надувся. Але Прутень стояв твердий, як камінь, і жодна крапля не випорснула. Зате почувся ненависний голос:
– Ти що, думаєш, такий мудрий? Думаєш, я не здогадуюсь, навіщо ти це затіяв!
Читать дальше