Джон Фаулз - Маг

— І ця людина належить до обранців?

— Так. До обранців випадку. — Кончіс рипнув стільцем. — Подивіться-но. Рибалки з ліхтарями.

Вдалині, біля підніжжя гір, в густій тіні, мерехтів пил рубінових вогників. Не знати, чи то просто так сказано про ці ліхтарики, чи то йшлося про те, що вони якимсь чином символізують обранців.

— Подеколи ви, пане Кончісе, заманюєте й підманюєте.

— Стараюся, щоб таке рідше траплялося.

— Сподіваюся на те.

— Вам не здається, що мої слова заважать у вашому житті більше, ніж звичайнісінька балаканина? — спитав Кончіс, трохи помовчавши.

— Напевно, так.

Знову пауза.

— Я не потребую ввічливости. Під нею завжди криється відмова глянути у вічі іншій дійсності. Зараз скажу таке, що вас може вразити. Знаю про вас те, чого ви самі не знаєте… — Він перервав мову, ніби хотів дати мені час приготуватися до шоку. — Ви теж ясновидець, Ніколасе, хоч вважаєте, що це не так. Я ж то знаю.

— Я не ясновидець. Справді, — заперечив я, перегодив і докинув: — Цікаво дізнатися, чому ви так вважаєте.

— Мені відкрилося.

— Коли?

— Волію не говорити про це.

— А однак мусите. Я ж досі не знаю, що ви хочете сказати цим словом. Якщо вам ідеться тільки про щось на зразок інтуїції чи натхнення, то згоджуся, що я таки ясновидець. Однак, здається, ви маєте на увазі щось інше.

Кончіс не зразу відповів. Наче хотів, щоб я за той час оцінив різкий тон свого голосу.

— Ви поводитеся так, ніби я звинуватив вас у злочині, — озвався він. — Або в зіпсованості.

— Перепрошую. Але я ні разу не мав справи з телепатією та ясновидством, — відповів я й наївно додав: — Я взагалі атеїст.

— Звісно, розумна людина має бути або агностиком, або атеїстом, — тихо й твердо мовив він. — І ще боягузом, що дрижить за своє тіло. Це безумовні прикмети високого інтелекту. Але я веду річ не про Бога, а про науку. — Я змовчав. Його голос набрав твердости. — Гаразд. Я взяв до уваги, що ви… не вважаєте себе ясновидцем.

— А тепер вам нема як відмовити мені й не сказати того, що пообіцяли.

— Я тільки хотів застерегти вас.

— Ви це зробили.

— Вибачте, я вийду на хвилинку.

Кончіс зник у своїй спальні. Звівшись, я підійшов до кутка парапету, звідки відкривався широкий огляд. Віллу обступали мовчазні сосни, що невиразно маячили у світлі зірок. Цілковитий спокій. Високо в небі, десь далеко на півночі, гудів літак — третій чи четвертий, який я чув уночі за весь час, що пробув на острові. Я подумав, що на ньому може летіти Алісон. Уявив, як вона йде проходом між пасажирськими кріслами, штовхаючи візочок з напоями. Як і вогні далекого судна, цей негучний гул не послаблював, а посилював враження відособлености «Бурані». Мене охопила туга за Алісон. Я відчував, що втратив її назавжди. В уяві бачив Алісон поруч себе й тримав її за руку. Ця дівчина утотожнилася з людським теплом, надійною повсякденністю й правдивим дороговказом. Я завжди почувався її захисником, але тої ночі в «Бурані» збагнув, що насправді вона мене захищала — або ж могла б захищати.

Надійшов Кончіс. Підійшовши до перил, він глибоко зітхнув. Небо, море, зірки — півсвіту простяглося перед нами. Ще було чути гул літака. Я закурив. У таку мить Алісон теж так повелася б.

— Як на мене, в шезлонґах буде вигідніше.

Я допоміг господареві притягти з далекого кінця тераси два виплетені з лози крісла. Ми відкинулися на спинки, задерли ноги, і мені зразу ж війнув слабкий старосвітський аромат прив’язаної подушечки в узголів’ї — так само пахли рушник і рукавичка. Цілком певно, що ці парфуми не Кончісові й не Маріїні, бо інакше я б зачув. Видно, в цьому шезлонґу часто сиділа якась незнайома мені жінка.

— Довгенько мені доведеться тлумачити, що я мав на увазі. Треба буде розповісти вам історію всього мого життя.

— Останні сім місяців я провів серед людей, що засвоїли тільки ази англійської мови.

— Тепер моя французька краща, ніж англійська. Але це дрібниці. Comprendre, c’est tout [76] Розуміти — це все (франц.). .

— «Аби тільки налагодити зв’язок».

— Чиї це слова?

— Одного англійського романіста [77] Епіграф роману англійського письменника Едварда-Морґана Форстера (1879–1970) «Говардова садиба». .

— Не йому казати. Роман, вигадка — це найгірший засіб налагоджування зв’язку.

Я усміхнувся пітьмі. Ми затихли. Зірки подавали знаки.

— Як ви вже чули, мій батько був англієць, — розпочав Кончіс. — Він довозив до Англії тютюн і родзинки, тому жив переважно в Середземномор’ї. У Лондоні мешкав один із його конкурентів, грек, якому в 1892 році прийшла сумна вістка. Його старший брат разом із жінкою загинув під час землетрусу — там, за хребтом, по той бік Пелопоннесу. Вціліло троє дітей. Наймолодших, хлопчиків, повезли до Південної Америки, де жив ще один батьків брат. Найстарша, сімнадцятилітня дівчина, приїхала до Лондона господарювати в домі дядька — того, що конкурував з моїм батьком, віддавна вже вдівця. Вона відзначалась особливою вродою, властивою грекиням із домішкою італійської крови. Мій батько познайомився з нею. Набагато старший, зате, гадаю, доволі привабливий, ще й умів сяк-так говорити по-грецькому. Обом торговцям було вигідно злити дві фірми в одну. Коротко кажучи, дійшло до шлюбу… і я з’явився на світі.