Джон Фаулз - Маг

В оселі панувала смертельна тиша, як у черепі. Дарма, у нас 1953 рік, і я не вірю в Бога, а тим більш — у спіритизм, духів та іншу бридню. Я лежав, поки минали умовлені тридцять хвилин, і цього вечора безгомін у віллі відлунював скоріше спокоєм, ніж тривогою.

Коли я зайшов до концертної зали, там світилася лампа й нікого не було. На столі біля печі стояла таця з пляшкою узо, глечиком води, чарками та мискою великих синьо-чорних амфіських [72] Амфіса — грецьке місто, столиця нома Фокіда. маслин. Я налив собі трохи узо й розвів водою, так що воно скаламутніло й побіліло, а тоді з чаркою в руці почав обхід книжкових полиць. Книжки розставлено за тематикою. Дві шафи головно французьких медичних видань, серед яких чимало з психіатрії, і це не дуже пасувало до спіритизму. Ще дві шафи наукових праць з різних країн світу, кілька полиць з філософськими трактатами, багато книжок у галузі ботаніки та орнітології, здебільшого англійських і німецьких. Переважна більшість решти бібліотеки — це тисячі автобіографій та біографій, зібрані без розбору: Вільям Вордсворт, Май Вест, Клод-Анрі Сен-Сімон, генії, злочинці, святі, нікчеми. Безлике розмаїття, як у публічній читальній залі.

За клавесином, під вікном, стояла низька засклена шафка з кількома античними творами мистецтва. З одного боку стояли ріг для пиття — ритон у подобі людської голови й питтєва чаша — килик із чорним узором, з другого боку — невелика амфора з червоним орнаментом. На шафці поставлено фотографію, годинник із вісімнадцятого сторіччя й білу емальовану табакерку. Я обійшов обертову табуретку, щоб розглянути еллінський посуд. Вражав геть непристойний малюнок на дні неглибокого килика: жінка з двома сатирами. У жодному музеї не наважилися б виставити на огляд також і амфору з мальовидлом відповідного змісту.

Я придивився до годинника. Корпус із позолоченої бронзи, емальований циферблат. Посередині — голий рожевий купідончик. З його паху стриміли стрілки, й заокруглений кінець годинної не дозволяв сумніватись у тому, що вона має позначати. Чисел не було, всю праву половину зачорнено, й на ній виднів білий напис — «Сон». На білій половині чорними буквами каліграфічно написано досі ще читабельні слова. На місці шістки стояло «Побачення». Вісімку, десятку й дванадцятку замінили «Спокуса», «Ерекція» й «Оргазм». Годинник стояв, купідончик усміхався, і його чоловіча гордість косо застигла на восьмій годині. Я відкрив зовні невинну білу табакерку. Під накривкою розігрувалася та сама, тільки виконана в стилі Буше [73] Франсуа Буше (1703–1770) — французький художник і ґравер доби рококо. , сцена, що її якийсь давній еллін зобразив дві тисячі років тому на килику.

Кончіс вважав за потрібне помістити між цими двома витворами другу фотографію едвардіанської дівчини, його покійної нареченої. Я так і не добрав, чим це пояснити: збоченством, специфічним почуттям гумору чи попросту поганим смаком.

З овальної срібної рамки дивилися жваві смішливі очі цієї дівчини. Дивовижну білину шкіри й тендітність шиї підкреслювало квадратне декольте, талію стягувала біла шнурівка поміж нерівними стрічками мережива. Біля пахви звисала чорна кокарда. Ця юнка немовби вперше вбралась у вечірню сукню. Риси обличчя тут не дуже й важкуваті — скоріше вже пікантні, з печаттю пустотливости й соромливої радости бути королевою шафки з курйозами.

Нагорі зачинилися двері, я обернувся. На мене суворо зиркнули очі з картини Модільяні, тож я вислизнув надвір, до колонади, й туди за хвилину прийшов Кончіс, вбраний у світлі штани й темну бавовняну куртку. Стоячи й відтінюючи своєю постаттю м’яке світло, що напливало з кімнати, він мовчки підняв чарку. На тлі ще не згаслої призахідної заграви мріли гори, понурі й чорні, як нерівні купи деревного вугілля. Над головою — я спинився на сходах, що вели до жорствяного майданчика — займалися зірки. Іскрилися лагідно, не так запально, як в Англії, немовби плавали в прозорій олії.

— Дякую за книжки на сон.

— Якщо побачите щось цікавіше на книжкових полицях, то візьміть, будь ласка.

Від темних дерев, що росли зі східного боку вілли, долинув чудний крик. Вечорами в школі я вже таке чув і спершу гадав, що це волає сільський дурник. Висока тональність, регулярні інтервали. К’ю. К’ю. К’ю [74] К’ю — дільниця в південно-західній частині Лондона. . Неначе тут дивом опинився невтішний кондуктор лондонського автобуса.