Джон Фаулз - Маг

— Це моя подруга гукає, — пояснив Кончіс.

Мені в голову стукнула безглузда й моторошна думка, що йдеться про жінку з рукавичкою. Я уявив, як вона, виряджена для перегонів в Аскоті, бігає в лісі на грецькому острові, неустанно й намарно шукаючи дороги до К’ю. Вкотре вже з нічної темряви за нашими плечима пролунав зловісний і безглуздий зойк. Кончіс помалу порахував до п’яти, звів руку, й зойк повторився. Знову відлік до п’яти — і знову крик.

— Яка подруга?

— Otus scops . Сплюшка. Вона маленька. До двадцяти сантиметрів. Ось така.

— У вас багато книжок про птахів.

— Я цікавлюсь орнітологією.

— Ви, мабуть, і медицину студіювали.

— Так. Дуже давно.

— І практикували?

— Тільки на самому собі.

Далеко в морі, на заході, сяяли вогні корабля з Афін. Суботніми вечорами він ходив на південь, до острова Кітира. Замість пов’язати віллу «Бурані» з буденним світом, це далеке судно тільки підкреслило її відособленість і загадковість. Я набрався відваги.

— Що ви мали на увазі, назвавши себе ясновидцем?

— А ви як гадаєте?

— Може, спіритизм?

— Спіритизм — це інфантильність.

— І я так подумав.

— Ну звичайно ж.

Проти світла, що падало з відчинених дверей, я майже не розрізняв рис Кончісового обличчя. Він бачив мене краще. Під час розмови я обернувся до вілли.

— Власне кажучи, ви не відповіли на моє запитання.

— Ваш перший відрух був дуже типовий, як на ваше століття, що не піддається навіюванню й схильне не довіряти та спростовувати. Добре видно, що криється під вашою ввічливістю. Ви як дикобраз. Наїживши голки, ця тварина не може їсти. А якщо не їсть, то доводить себе голодом до смерти. І ці колючки гинуть разом із рештою тіла.

Я погойдав рештками узо в чарці.

— Це ж і ваше століття, не тільки моє.

— Я провів багато часу в інших ерах.

— Читаючи книжки?

— Ні, насправді.

Знову монотонно загукала совка — з тими самими рівними проміжками. Я задивився на потонулі в пітьмі сосни.

— Маєте на увазі перевтілення?

— Це дурня.

— У такому разі… — знизав я плечима.

— Я не можу вийти за рамки обмежень, встановлені земним життям. Тож залишається єдиний спосіб побувати в інших сторіччях.

Якусь мить я барився з реплікою.

— Піддаюся.

— Не піддавайтеся. Гляньте вгору. Що бачите?

— Зірки. Космос.

— А ще? Ви знаєте, що вони там. Хоч їх і не видно.

— Інші світи?

Я крутнувся, щоб глянути на співрозмовника. Він сидів, як чорна тінь. У мене по спині побігли мурашки. Кончіс висловив мою думку.

— Гадаєте, я божевільний?

— Ви попросту впали в помилку.

— Ні. Ані не збожеволів, ані не впав у помилку.

— То ви… подорожуєте до інших світів?

— Так. Подорожую до інших світів.

Поставивши чарку, я видобув сигарету й закурив, перш ніж поставити наступне питання.

— Як? У плоті й крові?

— Я відповім, якщо ви поясните, де закінчується плоть і починається свідомість.

— І у вас… гм… є якісь докази?

— Є, і то незаперечні. — Кончіс зробив паузу. — Призначені для людей, яким вистачає інтелекту збагнути їх.

— Ось це ви й мали на увазі, кажучи про обраних та ясновидців?

— І це теж.

Я замовк, зміркувавши, що мушу нарешті вибрати лінію поведінки. Почував цілком природну ворожість, яка наростала від усього, що діялося між нами; підсвідомий спротив, який вода чинить олії. Либонь, найкраще було б поводитися ввічливо й скептично.

— То ви мандруєте… як би це сказати… за допомогою телепатії?

Кончіс не встиг відповісти, за колонадою м’яко зачалапали чиїсь ноги. З’явившись перед нами, Марія вклонилася.

— Сас евхаристуме [75] Дякую (грец.). , Маріє. Вечеря готова, — проказав господар дому.

Ми звелися й рушили до концертної зали. Перш ніж поставити чарки на тацю, Кончіс зауважив:

— Не все вдається розтлумачити словами.

Я опустив очі.

— В Оксфорді нас навчали такого: якщо не вдається пояснити словами, то пояснення взагалі немає.

— Чудово, — усміхнувся він. — Чи можна називати вас на ім’я?

— Звичайно. Будь ласка.

Кончіс хлюпнув трохи узо в чарки. Ми цокнулися.

— Ігія сас, Ніколасе.

— Гія.

У цю мить я запідозрив, що він п’є зовсім не за моє здоров’я.

В кутку тераси виблискував стіл — неждано церемонійний острівець скла і срібла в напівтемряві. Горіла єдина лампа — висока, з темним абажуром. Спливаючи вниз, промені згущувалися на білій скатертині, відбивалися й примхливо, як на полотнах Караваджо, вихоплювали з пітьми наші обличчя.