Джон Фаулз - Маг

Чекаючи потяга, я взяв ще спиртного. Якомусь чолов’язі у станційному барі вдалося мені розтлумачити, що он там, на синюватому пагорбі під цитриново-зеленкуватим небом, було помістя поета Горація. Я пив за здоров’я Сабінського пагорба. Один Горацій кращий, ніж десять святих Бенедиктів. Один вірш кращий, ніж десять тисяч проповідей. З часом я зрозумів, що в цьому разі Левер’є, напевно, погодився б зі мною. Адже й він теж вибрав собі вигнання. Адже бувають миті, коли мовчання стає поезією.

Після Греції навіть Рим із його вульгарним життям-буттям справляє гнітюче враження, ну а мертвотно-сірий Лондон стократ гірший. На безлюдних просторах Егейського моря я геть забув, як він рябить безліччю вулиць, кишить людьми-мурахами й ріже око потворністю. Твань після діамантів, мокрі хащі після залитого сонцем мармуру. Поки автобус із летовища волікся безконечним передмістям між Нортолтом і Кенсинґтоном, я розмірковував над тим, чому люди добровільно повертаються до таких краєвидів, погоди й суспільства. По сіруватому небі спроквола сунули дуті білі хмари, а поряд хтось сказав: «Гарна сьогодні днина, правда ж?» Оті несвіжі зелено-сіро-брунатні барви… Вони немовби обмежували рухи перехожих за вікнами автобуса, зводили до нудної одноманітности. У Греції я так звик, що кожне обличчя різко й по-своєму виділяється на загальному тлі, що вже й не помічав цієї особливости. З усіх греків не знайдеш двох подібних, натомість того дня всі англійці видавалися схожими як дві краплі води.

Десь о четвертій я зайшов до готелю біля аеровокзалу й задумався, що ж його робити. За десять хвилин набрав телефонний номер Енн Тейлор. Ніхто не відповів. За півгодини я спробував ще раз. Знову те саме. Я змусив себе цілу годину читати журнал, а тоді втретє спіймав облизня. Знайшовши таксі, поїхав на Рассел-сквер. Був дуже збуджений. Там мене чекає Алісон, а якщо ні, то принаймні знайдеться якийсь ключ до таємниці. Щось та й з’ясується. Невідь-чому я забрів до пабу, замовив віскі й вичекав ще чверть години.

Нарешті я рушив до будинку. Двері в під’їзді, як завжди, на засуві. Біля кнопки дзвінка на четвертий поверх немає таблички з прізвищем. Я зійшов угору, зупинився біля дверей і прислухався. Нічого не почувши, постукав. Тиша. Ще раз постукав, і ще раз. О, чутно музику. Ба, вона долинає згори. Зробивши останню спробу, я піднявся на п’ятий поверх. Згадався вечір, коли Алісон потребувала викупатися й ми з нею йшли цими сходами. Скільки ж це світів щезло відтоді? Однак Алісон і досі тут. Поряд, у моєму колишньому помешканні. Сам не знаю, чому я так вирішив і на які наслідки розраховував. З емоцій враз постало рішення.

Я заплющив очі, полічив до десяти й постукав.

Кроки.

Двері відчинила огрядна дівчина років дев’ятнадцяти, в окулярах, з надто вже наквацьованими губами. За нею було видно кімнату. Посеред неї застигли юнак і ще одна дівчина. Напевно, показують якийсь новий танець. Звучить джаз, всю кімнату заливає проміння призахідного сонця. Три завмерлі на мить постаті неначе зійшли з полотна сучасного Вермеєра [258] Ян Вермеєр (1632–1675) — голландський художник. Охоче малював невеликі інтимні картини з життя містян Делфта. Відзначався поетичним сприйняттям повсякдення, ясністю композиції, багатством і вишуканістю колориту, живою вібрацією світла і повітря. . Мені не вдалося приховати розчарування. Господиня оселі підбадьорливо усміхнулася.

— Перепрошую. Не та квартира, — позадкувавши, бовкнув я, обернувся й рушив до сходів. Дівчина спитала навздогін, хто мені потрібен. Я відповів, що спитаю ще на третьому поверсі. І зник їй з очей, поки ще не встигла зіставити докупи мою південну засмагу, ось цю поспішну втечу й загадковий телефонний дзвінок із Афін.

Я повернувся до пабу, а ввечері пішов до італійського ресторанчика, який ми з Алісон колись уподобали. Особливо вона. Тут нічого не змінилося. Сюди й далі учащають небагаті люди з академічного та мистецького прошарку Блумсбері — випускники вишів, безробітні актори, молоді газетярі й учителі, як-от я. Завсідники не змінилися, на відміну від мене. Я прислухався до балаканини й почував несмак та відчуження. Вражала наївність цих острів’ян, їхня раптово розпізнана обмеженість. Я розглядався, шукаючи очима людину, з якою мені захотілося б познайомитися й заприятелювати. Не було тут такої. Ще одне додаткове підтвердження того, що я втратив джонбулівські риси. Сяйнула думка: либонь, і Алісон не раз ось так вражали та дратували англійці. Ця дівчина тямила, що — попри спільність мови, крови й багато чого іншого — ніколи не стане однією з них. Почувалася не те що позбавленою коріння. Гірше — безрідною.