Джон Фаулз - Маг

Нюґор волів не сидіти в одній кімнаті зі мною та своїми родичами, аби не злоститися від їхньої осудливої мовчанки. Отож узяв за звичку проводжати мене до моєї «спальні», курити там люльку й балакати про всяку всячину. Того вечора я сказав, що бачив, як його небога несе на мис харчі. Нюґор не став ухилятися від мого питання, хто там живе. Там живе його брат. Божевільний.

…Я зиркав то на Кончіса, то на Жулі. Жодне з цих двох наче й не помічало, як дивно сплітаються переказана минувшина й сумнівна сучасність. Я знову натиснув на ступню. Жулі відповіла дотиком, але зразу ж забрала ногу. Захопилася оповіддю й не хотіла розпорошувати увагу.

— Я тут же поцікавився, чи показували його лікарям. Нюґор заперечно похитав головою так, ніби мав невисоку думку про можливості медицини, принаймні в цьому випадку. На мою репліку, що я сам лікар, Нюґор помовчав, а тоді відказав: «Здається, ми тут усі несповна розуму». Звівся й вийшов, щоб за кілька хвилин повернутися з якоюсь торбинкою. Він витрусив із неї на мою постіль цілий збір округлих камінців і обтесаних кременів, черепків примітивного начиння з карбованими доріжками орнаменту. Це були речі первісної людини. Я спитав, звідки вони. «Із Сейдеварре», — відповів Нюґор і пояснив, що це прадавня назва мису й мовою саамі означає «пагорб священного каменя» — дольмена. Оця намивна коса колись була святилищем лапландців-саамі — рибалок і оленярів. Але вони тільки розвивали традицію набагато давніших культур.

Ця ферма постала на місці літнього будиночка, що служив притулком під час полювання й риболовлі. Спорудив його Нюґорів батько — дивакуватий священик, що завдяки вдалому одруженню мав чимало грошей і міг віддаватися своїм різноманітним уподобанням. З одного боку — суворий лютеранський пастор. З другого — прихильник традицій і культури норвезьких селян. Природознавець і науковець місцевого значення. І завзятий мисливець та рибалка, що обстоював повернення до природи. Обидва його сини, принаймні в юності, бунтували проти батькової релігійности. Генрік, старший, став моряком, корабельним механіком. Ґустав узявся до ветеринарної справи. Батько помер, і, згідно з його заповітом, майже весь спадок пішов на церкву. Коли Ґустав практикував у Тронгеймі, Генрік приїхав до нього погостювати, познайомився з Раґною й одружився з нею. Потім, здається, повернувся на судно, але невдовзі перебув нервовий зрив, кинув роботу й оселився в Сейдеварре.

Рік чи два все було гаразд, але з часом Генрік поводився дедалі чудніше. Зрештою Раґна написала Ґуставу. Той прочитав листа й сів на найближчий пароплав, що йшов на північ. Як виявилося, ось уже майже дев’ять місяців вона хазяйнує сама-одна, ще й з двома дрібними дітьми на руках. Шурин ненадовго повернувся до Тронгейма, закрив усі свої справи й відтоді взяв на себе всю відповідальність за ферму й братову сім’ю.

«Не було іншої ради», — пояснив мені Ґустав. На той час я вже здогадався про це, відчувши якусь напругу між ним і Раґною. Колись, а може, й досі він був закоханий у свою зовицю. А тепер їх обох навіки скував обов’язок — надійніше, ніж це під силу коханню. Приреченого потерпати без жодної надії на взаємність у почутті і приречену самовіддано берегти вірність чоловікові.

Я хотів дізнатися, в чому полягає братова хвороба. Кивнувши на камінці, Ґустав знову заговорив про Сейдеварре. Спершу брат ненадовго усамітнювався там — «на медитації», а тоді забрав собі в голову, що колись його — або ж принаймні цю місцину — навідає Бог. Уже дванадцять років він там живе відлюдником, чекаючи на ці відвідини.

Він так і не повернувся на ферму. Впродовж останніх двох років брати Нюґори хіба що сотнею слів перекинулися. Раґна туди не ходить. Звісно, він у всьому залежить від родичів. Особливо ж відколи, par surcroît de malheur [156] На довершення лиха (франц.). , майже осліп. На Ґуставову думку, брат уже віддавна не усвідомлює, скільки вони для нього роблять. Приймає цю допомогу як манну небесну. Не дивується й не дякує. Я спитав Ґустава, — а діло було на початку серпня, — коли він востаннє говорив з Генріком. «У травні», — зніяковів він і на знак безнадії стенув плечима.

З того часу четверо мешканців ферми цікавили мене більше, ніж птахи. Я придивився до Раґни, й мені здалося, що в ній є щось трагічне. У неї були прекрасні очі — як у героїні Евріпідових творів, темні й тверді, наче обсидіан. Мені було шкода й її дітей. Вони виростали, немов бактерії в пробірці, на поживі стерилізованої стріндберґівської меланхолії. Без жодної можливости вирватися з цього кола. До найближчого сусіда — двадцять миль. До найближчого села — п’ятдесят. Тепер зрозуміло, чому Ґустав так зрадів із мого приїзду. Свіжі люди допомагали вберегти ясний розум і чуття реальности. Його схибленість полягала тільки на цій безнадійній закоханості у зовицю.