Джон Фаулз - Маг

Садиба налічувала три будови. Край ріки, у березовому гаю, ховалася дерев’яна хатина. Були також довгий хлів, критий дерном, і комора — на палях, щоб не лазили щури. Під берегом біля хати стояв прив’язаний човен, на подвір’ї сохли рибальські сіті.

Хазяйнував тут невеличкий чоловічок із жвавими карими очима. Було йому, мабуть, близько п’ятдесяти. Я вискочив на берег, він прочитав листа. Підійшла жінка, років на п’ять молодша, і стала за його плечима. У неї було суворе обличчя з виразними рисами. Хоч я не розумів їхньої розмови, але було видно, що хазяйка проти мого гостювання. Моїх гребців вона ніби й не помічала. А ті поглядали на неї з такою цікавістю, ніби мали за чужинку. За якусь хвилину вона повернулася до хати.

Зате селянин зустрів мене гостинно. Згідно з професоровими словами, говорив по-англійському цілком непогано, тільки трохи запинався. Я спитав, де він навчився мови. Він пояснив, що замолоду хотів стати ветеринаром і рік студіював у Лондоні. Я приглянувся до свого співрозмовника. Не містилося мені в голові, як це він опинився в найглухішому закутку Європи.

Господиня доводилася йому не жінкою, як я спершу припустив, а зовицею. У неї було двоє дітей-підлітків. Ані вони, ані їхня мати не вміли по-англійськи, однак вона й без слів увічливо, але твердо давала знати, що я залишився тут проти її волі. Натомість ми з Ґуставом Нюґором одразу ж знайшли спільну мову. Він показав мені свої орнітологічні книжки й нотатки про спостереження. Ентузіаст. Так само, як я.

Природно, одне з моїх перших питань стосувалося його брата. Нюґор якось знітився й відповів, що той виїхав. І, ніби хотів усе за одним махом пояснити й запобігти дальшим питанням, додав: «Багато років тому».

Хатина була тіснувата, тож мені влаштували лежанку на горищі хліва, на сіннику. Я харчувався разом з усією родиною. За столом Нюґор балакав тільки зі мною. Зовиця мовчала. Як і її хирлява дочка. Парубчак, мабуть, охоче підтримував би розмову, але тільки зрідка насмілювався надокучати дядькові проханням перекласти. У перші дні я не звертав уваги на стосунки в цій норвезькій сім’ї, мене захопила краса природи й приголомшило неймовірне багатство пташиного світу. Щодня я спостерігав птахів, прислуховувався до рідкісних качок чи гусей, до гагар і лебедів, що водилися в прибережних бухточках і лагунах. Тут природа тріумфувала над людиною. Не буйно й навально, як у тропіках, а спокійно й величаво. Надто емоційно було б говорити про краєвиди як про щось одухотворене, але з їх усіх, що я побачив за все своє життя, цей, скандинавський, мав найкрутіший норов — нехтував людину. На його тлі людина почувалася нічим. Мова не про його суворість, аж таку, що годі вижити, — адже річка кишіла лососями й іншою рибою, літо було досить довге й тепле, щоб вирощувати картоплю й косити сіно, — а про його безмежні простори, до яких не дорівняєшся й яких не освоїш. Мабуть, мій опис грішить не дуже привабливими, зловісними барвами. Однак чуття загублености в цьому краєвиді віддавалося боязню тільки в першу пору, а за два-три дні я усвідомив, що закохуюся в нього. Особливо в його тишу. Вечори. Спокій. Чи то плюснула качка, сівши на воду, чи то вереснула скопа — всі ці звуки долинали з далини кількох миль так виразно, що спочатку видавалися неймовірними, а згодом загадковими, як крик у порожній оселі, й згущували тишу та спокій. Правили за тло для безгоміння, а не навпаки.

Десь на третій день я розкрив родинну таємницю. Першого ж ранку Нюґор показав мені довгий лісистий річковий мис за півмилі на південь від ферми й попросив не ходити туди. Сказав, що спорядив там штучні гнізда для колонії лутків та гоголів і хоче, щоб цих птахів не полохали. Звичайно, я пристав на те, хоч подумав собі, що в такий час доволі пізнувато висиджувати яйця качкам, навіть у цих широтах.

Потім я зауважив, що за вечерею завжди бракує когось із домочадців. Першого вечора не було дівчинки. Другого — парубчак прийшов аж тоді, коли ми вже майже впоралися зі стравами, причому — я це побачив — він понуро сидів на березі річки за кілька хвилин перед тим, як Нюґор покликав мене їсти. Третього вечора я запізнився. Повертаючись, спинився в гущі ялин, щоб поспостерігати якусь пташку. Я ані не гадав ховатися від когось, але мимоволі став прихованим спостерігачем.

…Кончіс замовк на хвилинку, а мені згадалося, як він спостерігав пташку два тижні тому, коли я розпрощався з Жулі. Відлуння епізоду нинішньої оповіді.

— Раптом крізь дерева я зауважив дівчинку. За якихось двісті кроків від мене вона несла накрите полотнинкою відерце та глек з молоком. Я стояв за деревом і приглядався. Мені на подив, дівчинка зайшла вздовж берега аж до забороненого мису. Я дивився на неї в бінокль, поки вона зникла з очей.