Пауло Коэльо - Брида

Сцена навколо неї змінилася. Вона вже була не в пустелі, а в середовищі, схожому на воду, де плавали якісь дивні речі.

– Таким є життя, – сказав Наставник Вікки. – Воно не може відбуватися без помилок. Клітини точно відтворювали одна одну протягом мільйонів років, а потім одна помилилася. І в результаті виникла можливість щось змінити в цьому нескінченному повторенні.

Брида, засліплена, дивилася на море. Вона не запитувала, як їй щастить дихати в такому середовищі. Вона могла чути тільки голос Наставника й не могла пригадати нічого, крім подорожі, яка почалася з пшеничного поля.

– Саме помилка запустила світ у рух, – сказав Наставник Вікки. – Ніколи не бійся помилитися.

– Але ж Адам і Єва були вигнані з раю.

– Й одного дня вони повернуться. Уже знаючи про чудеса неба й чудеса світу. Бог знав, що робить, коли привернув увагу обох до Дерева Добра й Зла. Якби Він не знав, що вони з’їдять яблуко, то нічого їм не сказав би.

– Навіщо ж він сказав?

– Щоб запустити Всесвіт у рух.

Сцена змінилася, і тепер навколо неї знову була пустеля з великим каменем посередині. Був ранок, і рожеве світло розливалося над обрієм. Наставник Вікки підійшов до неї з плащем.

– Я висвячую тебе. Твій Дар – знаряддя Бога. Зроби все, щоб він став добрим знаряддям.

Вікка підняла обома руками сукню наймолодшої з трьох жінок. То була символічна пожертва кельтським жерцям, присутнім на церемонії – їхні астральні тіла літали над деревами. Потім обернулася до дівчини.

– Підведися.

Брида підвелася. На її голому тілі танцювали тіні від вогнища. Одного дня це саме полум’я пожерло інше тіло. Але ті часи відійшли в минуле.

– Підійми руки.

Дівчина підняла руки. Вікка її вдягла.

– Я була гола, – сказала вона Наставникові Вікки, коли він накинув на неї плащ. – І мені не було соромно.

– Якби не існувало сорому, Бог не довідався б, що Адам та Єва з’їли яблуко.

Наставник Вікки дивився, як сходить сонце. Він здавався неуважним, але Брида знала, що це не так.

– Ніколи не знай сорому, – провадив він. – Приймай те, що пропонує тобі життя, і намагайся пити з усіх чаш, які перед тобою стоять. Ти маєш спробувати всі вина: якісь по кілька крапель, а якісь – випити до дна.

– А як я зможу відчути різницю між ними?

– За їхнім смаком. Лише той спроможний визначити добре вино, хто спробував вина гіркого.

Вікка обкрутила Бриду й поставила її перед вогнищем, а сама перейшла до наступної з жінок, які мали бути висвячені. Вогонь перехоплював енергію її Дару, щоб він міг повніше виразити себе в ній. Цієї миті Брида мала спостерігати, як сходить сонце. Сонце, яке освітлюватиме решту її життя.

– Тепер тобі час іти, – сказав Наставник Вікки, коли сонце викотилося з-за обрію.

– Я не боюся свого Дару, – відповіла Брида. – Я знаю, куди йду, і знаю, що мені робити. Знаю, що хтось мені допоміг. Я вже тут була раніше. Тут були люди, що танцювали, і таємний храм Традиції Місяця.

Наставник Вікки не сказав нічого. Обернувся до неї і зробив знак правою рукою.

– Тебе прийнято. Нехай твоя дорога буде дорогою Миру – у хвилини Миру. І дорогою Битви – у хвилини Битви. Ніколи не змішуй ці хвилини.

Обличчя Наставника Вікки стало розпливатися разом із пустелею та каменем. Залишилося тільки сонце, але сонце злилося із власним небом. Незабаром небо потемніло, а сонце стало схоже на полум’я вогнища.

Брида повернулася. Вона пам’ятала все: гомін, виляски долонь, танець, транс. Пам’ятала, як вона роздяглася перед усіма цими людьми, й відчула певну ніяковість. Але пам’ятала також про свою зустріч із Наставником Вікки. Спробувала подолати сором, страх і тривогу – тепер вони супроджуватимуть її завжди й треба до них звикати.

Вікка попросила, щоб три Висвячені залишилися в центрі півкола, яке утворювали жінки. Відьми взялися за руки й замкнули коло.

Вони затягли мелодію, яку ніхто не наважився підтримати; звуки стікали з майже стиснутих губ, створюючи дивну вібрацію, яка ставала дедалі пронизливішою, аж поки перетворилася на зойк, схожий на крик божевільного птаха. У майбутньому вона теж навчиться створювати такі звуки. Навчиться ще багатьох речей і зрештою також стане Наставницею. І стане висвячувати у Традицію Місяця інших чоловіків та жінок.

Але все це буде у свій призначений час. А часу тепер, коли вона зустрілася зі своєю долею, багато, і хтось неодмінно їй допоможе. Вічність належить їй.

Їй здалося, що всі люди навколо неї огорнуті якимись дивними кольорами, й вона трохи розгубилася. Їй хотілося, щоб світ став таким самим, яким він був раніше.